— За останній місяць, патроне, рівень ініційованих відьом-новачків зріс удвічі… «Колодязі» — сімдесят п’ять, вісімдесят… Неймовірна агресивність. І — ланцюг. Раніше такого не було, кожна відьма — одиначка. Тепер…
— Чому ж куратор Мавин не звертався зі звітом? — прошурхотів Клавдій одним з своїх найстрашніших голосів. І відчув, як відсахнулась, зіщулилася Федора:
— Він… Спочатку ми думали, що це помилка. Потім — що це ми десь недогледіли і тепер розплутуємо. Звісно, звітувати про… власну неспроможність…
— Я зрозумів, — Клавдій повернувся до звичайного тону. — Не кажи йому про нашу розмову. Нехай сам розповість.
Машина зупинилася перед ледь підсвіченою будівлею — пам’яткою архітектури. Найстаріший і найкрасивіший Палац Інквізиції в країні.
— Клаве…
Він відчув, що його тримають за руку.
— Клавдію… ти ж усе розумієш? Що відбувається? Ти це зупиниш, так?
Розчинилися дверцята. Водій шанобливо вклонився, запрошуючи їх вийти.
Неприємно вражений її слабкістю, він хотів відповісти щось невизначено-заспокійливе — але цієї миті з ночі виринула Маґда Ревер. З якої пелюстками осипався на долівку м’ятий діловий костюм…
Він побачив Федору без одягу. Такою, як запам’ятав — м’якою і жіночою, з важкими персами та надто широкими, за сучасними мірками, стегнами. З родимкою на правому плечі…
Жеребець! На очах у підлеглих!..
— Виходь, — різко сказав він. Надто різко, але вирішив не згладжувати. Його боротьба з собою тривала напружену хвилину і вартувала нової сивини — добре, тепер він буде жорстоким. І з Федорою, і… з ними. Кшталту Маґди Ревер. Покійної. Хоч би скільки було їх у благословенному окрузі Одниця.
(ДЮНКА. ЛЮТИЙ-БЕРЕЗЕНЬ)
За тиждень до початку весни він випрохав у приятеля-весляра ключі від котеджу на спортбазі.
Під стелею жевріла лампочка в абажурі з павутиння, і тіла здохлих мух відкидали на фанерну стіну непропорційно великі тіні. Червоніли розпечені спіралі електричного каміна, в куті жовтогаряча купка рятівних жилетів, а вздовж стіни, наче вартові, червоні лаковані весла. Клав сідав на продавлене ліжко і чекав.
Він не знав, звідки вона з’являється. Чи ходить вона через МЕЖУ, чи просто ховається у лозняку. Чи, може, під водою?..
Дерев’яні сходинки старого будинку тихенько поскрипували під її босими стопами. Від цього звуку він щоразу відчував миттєву слабість знетямлення. І переступання крапель — кап… крап…
Зі скрипом прочинялися двері. Дюнка — мокре, не зібране в зачіску волосся на плечах. Прозорі струмочки води збігають пасмами. Тьмяно мерехтить зміїна шкіра вологого купальника…
Спочатку йому було дуже важко. Він верз нісенітниці, аби приховати болючий дискомфорт і страх. У такі дні Дюнка мовчала, ледь посміхалася стуленими вустами і журливо кивала. З розумінням.
Потім заспокоївся. Звик, почав по-справжньому чекати побачень — без тремтіння у колінах, зомлівань і нічних жахів. Дюнка звеселіла, і він нарешті повірив, у її повернення.
Він говорив, вона слухала. Усі розмови були ні про що; інколи вона клала холодну долоню йому на плече, і він зціплював зуби, аби не здригнутися. Брав її руку до своєї. З крижаної вона раптом ставала гарячою, Клав торкався її губами і бурмотів, мов заведений: «Дюнко, я нікого, крім тебе… Ти не могла би повернутися зовсім? Підемо зі мною, будемо жити в місті, хочеш, я покину ліцей…»
Вона мовчала і загадково посміхалася. Чи «так», чи «ні»…
А потім зникала — тендітна постать з пальцем біля уст, уособлення вічного мовчання. Він залишався у спорожнілій кімнатці, ходив з кута в кут, рахував до ста і виходив «замітати сліди», буквально, старою мітлою. На стежині. Далі, в очереті, сліди губились; Клав відпочивав, дивився на ранні зорі, та йшов на автобусну зупинку, щоби через день приїхати знову…
Юлек Мітець мовчки зрадів зміні в настрої сусіди. У Клава нарешті з’явилася дівчина — «стаціонарна», порядна, не те, що Лінка; Юлек вважав себе причетним до зцілення приятеля — недарма так довго і ненав’язливо підштовхував його до такої думки. Познайомив Клавдія з красунею Мірою, своєю власною подругою, і нехай у Клава з Мірою не склалось — врешті-решт, хлопець знайшов таки своє заспокоєння!..
Єдине, що не подобалося чемному Юлеку, — постійний запах тютюну, що оселився в їхній кімнаті. Клав курив, як хімкомбінат. Дешеві смердючі цигарки.
На початку весни Клаву виповнилося сімнадцять. Хронічна душевна напруга, любов, радість і таємниця, які він постійно носив у собі, робили його напрочуд привабливим для дівчат; Юлєк тільки зітхав, коли знаходив під дверима чергове грайливе послання. Клав посміхався куточком уст, і життєлюбний незграба Мітець дивувався його просто-таки лицарській вірности. Треба ж, який однолюб, убік і поглянути боїться!..