Раптом професор притиснув струни долонею, поглянув у полум’я — і почав зовсім іншим тоном, щось співуче, з драматичним сюжетом, де і морячка, і зеленоволоса русалка жадали отримати красеня-капітана…
Назар ліг у траву, і голова його впокоїлася на колінах Івги. «Тато» незворушно відкоркував чергову пляшку, одним ковтком відсьорбнув півкелиха і заспівав студентську ліричну; Івзі кортіло підспівувати, але вона не знала ні слів, ані мелодії, і тому просто відкривала і закривала рота, як риба, аж раптом у ніжну мелодію втрутився гуркіт двигуна.
— Хтось їде, — сонно повідомив Назар.
Івга знову напружилась. Вона не любила ні новин, ані змін. І взагалі — сюрпризів. Тим більше зараз, коли вона розімліла, розчинилась у своєму щасті. Коли в неї немає сил боронити свою хистку внутрішню рівновагу. Непроханий гість — агресор, що вдерся в її світ, де врешті-решт, опісля стількох поневірянь, панують порядок і спокій…
Вельми крихкий спокій. Сторонній звук, і його наче й не було.
Назар з жалем забрав голову з її колін. Підвівся; радо посміхнувся батькові:
— У Клавдія нова машина? Зелений «ґраф» з антеною?
Професор одразу відклав мандоліну:
— Клав?! Оце так-так… Нумо, діти мої, розважатимемося до ранку…
Дівчина мовчала. Недобре, коли помітять її розчарування. Певно — це старий друг і треба йому зрадіти. Навряд чи зла людина спричинилася б до такої бурхливої радости професора. І Назар не почав би баламутити біля воріт: гойдатися на стулці й, на кшталт ґвардійця, віддавати честь тому, хто сидів за кермом.
— А тепер, Руда, я тебе з видатною особистістю… Руда, та що з тобою?!
Зелена машина повільно вкотилася у двір. Ввічливо, наче вишколена жива істота — але фари її здалися Івзі порожніми очима страховиська. Кусень хліба став їй у горлі — ні проковтнути, ні виплюнути; із закутків її тіла здіймалася каламутна нудота. Вона пам’ятала це відчуття — але тоді, вперше, було воно не до порівняння слабшим. Та тепер…
— Івго, що з тобою?!
Назар уже трусив руку того, хто вийшов з машини; Івга бачила тільки спину прибульця. Біла сорочка. Темне волосся. Доглянута, гладенька, волосок до волоска, потилиця…
— Івго?!
— Запаморочення, — ледве видушила вона з себе. — Вибачте, мені б до будинку… Прилягти…
Просто перед нею спалахнули його підозріливі, стурбовані й щасливі очі:
— Руда?! Ти?.. Дідом буду, ні?..
Назар вів прибульця до вогнища; тепер Івга могла роздивитись усміхнене обличчя несподіваного гостя. Незнайоме. Ні, не його бачила вона того разу, ні…
Назар відчув недобре й одним стрибком опинився поруч. Від дотику його рук відпустило — втім, ненадовго.
— Вибачте, — вона змучено розтягнула губи, намагаючись дивитися повз гостя.
А той усе ще всміхався. Здається, співчутливо.
Назар узяв її на руки. Притиснув до себе, мов кошеня, і поніс додому, ошелешено зазираючи в очі:
— Руденька… Чи ти з’їла що, чи… Руденька… Слухай, може лікаря?..
Вона всміхнулася так заспокійливо, як тільки змогла.
Він вніс її на ґанок. Не зважаючи на кволий протест, втягнув на другий поверх — легко, тільки сходинки жалібно вискнули; коліном відчинив двері до її кімнати, вклав до ліжка і сів поруч, не випускаючи її рук.
— Соромно, незручно… — вона закусила губу.
Назар хитнув головою, струшуючи з чола жорсткий чубок:
— Пусте… Клавдій — своя людина.
Івга зітхнула — так глибоко, що повітря дісталося аж до п’ят. Нудота минала, але гарячкове тремтіння не припинялося. Бідний Назар, яка несподівана брехня. Як щиро він зрадів… Вона, виходить, даремно морочила собі голову, і всі ці сльози в подушку також дарма.
Назар…
Вона відчула наплив такої шаленої ніжности, аж довелося сховати обличчя. Ніжности і сорому. Тому, що вона мимохіть збрехала. Причина її сьогоднішньої млости не має нічого спільного з радісним очікуванням нащадків…
— Руденька, га?..
Вона провела пальцем по синій жилці на його твердій чоловічій руці:
— Незручно. Піди до них, скажи… Я зараз…
Він ковтнув слину. Знову спитати не наважився; провів долонею їй по щоці. Підвівся, відійшов до дверей; повернувся. Поцілував її у маківку. Зірвався з місця, підстрибнув аж до стелі й хитнув важку люстру, аж дзенькнули ґрона підвісків.
— Хлопчисько… — Івга понад силу розтягнула губи в усмішку. — Послухай… А Клавдій — хто?