Третій заслін. Громило, якому плювати на значки; Клавдій не хотів паскудити руки об нього. Коли відчуває відьму. Усе виразніше. Там, за зачиненими дверима…
— Назад! Стояти, кажу!..
Погрожує чимось… пістолетом, чи що. Стане розуму вистрілити… У такій штовханині…
Клавдій відступив убік. Нехай громилами займаються ті, кому належить; він відчуває відьму. Вже і забув, що вони не народжуються у кімнатах для допитів; не пам’ятає, як виглядає справжня вільна відьма…
Подав знак — хтось із групи стрибнув і вдарив у двері плечем. Крихка фанера, а з вигляду така…
Грюкіт. Тонкий скрик; усе тоне в ритмі галасливої пісні.
Кімната розкішна. Якесь мальовниче ганчір’я на оксамитових отомаиках; у глибоких дзеркалах нескінченний ряд світильників. Двоє жінок — одна в куті на колінах, затулила обличчя руками; друга завмерла за спинкою крісла, в руках її коробочка з гримом, а очі…
Клавдій відсахнувся; два довгих, гострих леза пройшли в нього під вухами і встромились у шию. Відьма була неймовірної сили. Жахливої.
— Назад, Інквізиторе.
Знову скрик. Жінка на колінах у куті.
— Назад. Або на трибунах з’явиться багато свіжого м’яса.
Він мовчав. Не час марнувати сили на розмови.
— Ти чуєш мене, Інквізиторе?
Пісня урвалась.
Ефектно, на злеті, різко, мов підстрелена; стадіон вибухнув аплодисментами… Клавдій кинувся.
Губи відьми страшенно скривились. В обличчя Старжеві вдарив струмінь страху — панічного, нудотного, нелюдського… він устиг викинути перед себе руки — зіниці відьми стали вертикальними, як у кішки:
— На… зад…
Знову спалах страху — удар батога, але вже ослаблого, що ось-ось вислизне з руки;
— … інк… візи… торе…
Металевий вогонь у руках. Срібло. Вигнутий гострий язик.
Відьма відкинулась — ґраційно, навіть красиво; потім різко зігнулася навпіл і впала.
Удар руків’я до паркету. Все.
Ота, на колінах, тихенько заскиглила. На сцені вдарила музика і загунявили кілька дівочих голосочків одразу.
Клавдій жестом зупинив людей, які юрмилися у дверях. Підійшов до простертого тіла. Провів над ним долонею, наче гладив. Рука нічого не відчула — ніби на паркеті було порожньо.
Він узяв мертву жінку за плече і з зусиллям обернув обличчям догори.
Кров відьми. Чорна, мов смола. Клавдій тільки зараз помітив, що на ній синій халатик гримера. Між двома нагрудними кишеньками руків’я срібного ритуального кинджала, що дарує миттєву та гарантовану смерть. Прекрасна доля для кожної відьми. Гарний кінець.
— Що… тут… панове, ви…
Інквізитор озирнувся. Відсунув ліктем перелякану зірку, яка з жахом тупцювала на порозі своєї гримерної.
Як там покійниця висловилася: «свіже м’ясо?..»
Стяг-відьма, пророчиця. «Одниця, так, так!..»
Що вона ще навіщувала?..
За дверима, перед фронтом переляканої юрби адміністраторів і служок, стояв куратор Мавин, й очі його палали холодно та хижо.
(ДЮНКА. КВІТЕНЬ)
— …То куди вас?
Пасажирів двоє. Хлопець років шістнадцяти та дівчисько в довгому чорному плащі; піднятий комір закриває її обличчя до самих очей.
— Проїзд Миру? Ого, у цей час такі затори…
— Ми не поспішаємо.
Машина ледь повзла. Клав утискався спиною в шкіряне сидіння і міцно стискав у руці холодну Дюнчину долоню.
Тепер усе буде по-іншому. Він не дозволить полювати на неї, він нікому її не віддасть. Багатолюдна Віжна — не порожня спортбаза, спробуй вистежи серед мільйонів єдиний Дюнчин слід…
Він винайняв кімнату в центрі. Спустошив заповітний рахунок, заведений з метою придбати спортивну машину. Комірчина на п’ятнадцятому поверсі тісного, наче вулик, будинку, де навіть сусіди не знають один одного; тепер у них з Дюнкою буде справжнє спокійне життя. Наче нічого ЦЬОГО і не було…
Він здригнувся, стиснув руку міцніше. Йому було страшно. Він боявся за Дюнку — але і Дюнки також. І чи не більше. Його мозок не міг подолати цю суперечність; Докія померла… Докія повернулась… Вона в могилі — і сидить поруч…
Зусиллям волі він заборонив собі замислюватися. Про життя не можна думати — жити не захочеться. Не будемо випереджати час, будемо вирішувати проблеми в міру їх надходження…
На Дюнчиній спині проступає пляма вологи. Мокрий купальник проступає крізь плащ…
— Тобі не зимно?
Заперечення. Тепер їй не буває зимно. Ніколи. І пальці крижані, мов зима…
Вона відчула його настрій, трохи обернулася. Стиснула його долоню — ледь-ледь: