— Клаве… Не… залишай… мене.
Кімнатка завбільшки з автобус. Над вулицею балкон — напівкруглий, з іржавими перилами. У Клава, коли вийшов покурити, одразу запаморочилося в голові, бо під ногами текли назустріч один одному два безупинних потоки — блискучий метал, сліпучі фари, роздратоване гудіння… Оси. Стривожений рій. Ночі — наче і не було. Неприродне світло.
Дюнка на продавленому дивані. Скинула плащ і залишилася у своєму проклятому зміїному купальнику.
— Зніми його, — пошепки попрохав Клав. — Давай його… спалимо.
Вона слухняно кивнула. Не чекав. Скинула шлейку з плеча. Другу; Клав дивився, не здогадався відвести очі. У ТОМУ житті він не бачив її оголеною. І не може судити, змінилася вона З ТИХ ПІР чи ні…
Її груди були біліші від решти тіла. Смага… Не бронзова, а сіра, мов попіл. Ні, це світло з вулиці…
Дівчина підвелась, аби стягнути зміїну смужку зі стегон. Клаву закортіло замружитися. Купальник перетворився на мокрі пута, що скрутилися у неї на колінах.
Його пройняв жар. Він мимохіть вхопився за пряжку власного паска; Докія звільнилася від купальника і випросталась:
— Клаве…
Волосся на голові його стало сторч. Він мало не скрикнув — так боляче зіштовхнулися в ньому два однаково сильних, однаково безжальних знання.
Кохане тіло. Його дівчина. Його жінка. Вперше…
Мокре волосся. Крижані долоні. Босі сліди на померзлому піску. Задушливий запах квітів на кладовищі та обличчя її у жалобній рамці…
Він бачив її мертвою. ЯК тепер йому…
— Клаве… не… жени… мене…
— Ні, — сохле горло, холод у грудях, — але…
— Не бійся… Я люблю тебе… Кохаю… Обійми мене, Клаве, я так довго…
Кров на підборідді: він прокусив свою нижню губу.
— Не зараз…
— Клаве…
Не можу, — скорився він. Не… Можу.
Дюнка стояла поруч, руки холодні, мов рибки. Наче довго пробула в річці.
Справді, довго.
Він усилує себе повірити, що час відступив на дев’ять місяців. Що зараз червень, завтра іспити, Дюнка просто перекупалася і перемерзла. Примусить забути похорон і жахливий запах квітів. Розволошеної землі. Забути. Негайно.
— Клаве…
— Зараз, Дюнонько. Зараз…
У цього поцілунку був присмак крови.
— Клавдію…
Він зціпив зуби. Він вирішив.
Розділ 4
Телефон ридма ридав. Довгими гудками-зойками: підійди до мене, підійди. Візьми трубку, це ж так важливо, від цього залежить людське життя…
Чи не людське? Відьма… Нелюд…
Назар не чув. Висмикнув шнур, запровадив тишу і спокій у своєму світі. Затишному. Людському… Можливо, просто спить.
Івга втомлено впала на лаву.
У вітальні Прова був телефон. На маленькому столику; в неї стало сил розвернути його, поставити поперек. Торцем у двері ванної, іншим — у протилежну стіну, — тісний коридор у Прова.
Вільна…
Там, у коридорі, натягнула мокру білизну. Ковтаючи сльози, влізла в джинси і светр. Не зав’язувала шнурівки, вилетіла за двері; шум води урвався. Її заплеснув страх — майже як на пустищі, серед нерухомих, чорних вагонів.
Вільна відьма… Вільма.
Вона побігла. Сумка товклася позаду, наче підганяючи; на доріжці перед будинком Івга налякала зграйку дітей. Старий з сіткою ледве втримався на ногах; вона заскочила в автобус і цілих п’ять зупинок боялася, що Пров її дожене.
За віщо вона так з ним? Що він їй зробив, крім добра?
І…
І що буде, коли таки розшукає? Коли шукатиме…
Шукатиме. Ці такого не вибачають.
Коли б Назар підійшов… Івга не мовчала би — вона вже готова говорити. Принижено проХАТИ. Проситися до хати. Служницею. Весілля не буде, це дурний зрозуміє, Івга більше не горда, взагалі ніяка.
Ніщо — ось вона що… не хоче Назар любитися з відьмою — най хоч захистить. Зглянеться на… Яка там вона вільна… Візьми мене, Назаре, — навіть лисиці бувають вірні, як собаки.
Погляд жінки, яка пройшла мимо, вдарив, мов ляпас.
Жалісно-зверхній погляд на молоду нетягу з мокрими очима і червоним од сліз носом; Івга відчула себе слимаком, що налип на дошці. Бридким; чи не захоче поліцейський патруль розпитати підозріле дівчисько?
Руда виразно уявила себе в прийомнику-розподільнику. Безробітна відьма без місця проживання стукає п’ястучком по столу капітана: «Я подзвоню Великому Інквізитору Віжни! Особисто! Негайно! От тоді ви…»
Патруль наближався; Івга подолала в собі панічне бажання тікати. Намацала в сумці записник, розкрила навмання і заглибилася у вивчення власного паскудного почерку. Людина зайнята справою — вона абітурієнтка, яка приїхала з провінції, трохи обшарпана, але дуже старанна учениця…