Як вона могла залишити його? І як він міг не помітити, він-бо не самогубець? Чи він збожеволів?..
Був такий фільм. Вони дивилися його разом з Дюнкою в літньому кінотеатрі, де безжально жалили комарі, та вилися у потоці світла нічні метелики… там дівчина, яку переслідував убивця, штовхнула його у ванну й услід жбурнула ввімкнений електричний прилад.
Власне, фен. Рідко хто тримає у ванній телевізор. Який він ідіот…
Обережно, аби верхівка пінної гори не торкнулася полички з феном, він узявся руками за слизький край. Поличка здригнулася — іржаві шурупи відслужили своє.
Клав завмер. Млосна нудота в животі.
Фен з гарчанням підповз ближче до води. Потягнувся до неї білою мордою виснаженої жагою тварини. Під подихом його піна затремтіла й осіла; оголився темний острівець чистої води. Ополонка в снігу. Фен повільно, але невтримно падав, і ця мить тягнулася для Клава кілька жахливих хвилин.
Йому не згадалося нічого з традиційного опису таких ситуацій — ані історія його життя, ані мати, ані перший поцілунок. Згадався йому старий лум з хворими очима на розумному обличчі. Темне віття старої ялиці. Все.
Ні!
Ніхто не вчив його цьому рухові. Він викинув уперед обидві руки, наче відштовхував саму смерть. Вода здійнялася хвилею…
Незрозуміло, чому електрична іграшка на мить припинила своє падіння. Можливо, зачепилося за щось важке ребристе руків’я; Клав уже вистрибував, вихлюпуючи піняву воду. Під босими ногами шерхлий гумовий килимок, мокра рука хапається за кручений дріт…
Він був упевнений, що шнур не подасться — але вилка легко вийшла з розетки, вдарилася об стіну, відскочила і плюснула у воду — вслід за феном…
Клав стояв у вистиглій калюжі. З полички по черзі зіслизали шампунь, мильничка і пензлик для гоління; фен нерухомо лежав на білому дні. Мов потонуле страховисько.
Спину його лизнуло прохолодне повітря. Прочинилися двері.
Дюнка стояла на порозі. Мовчала. З нерозумінням переводила погляд з тремтячого хлопця на ванну і назад.
— Ось, — Клав неприродно захихотів. — Мене заледве не підсмажило.
Дюнка мовчала. Виразу її очей він не зрозумів.
Івга вислизнула з напівсну, коли внизу почулися кроки. Затамувала подих і вслухалась у чорну мовчазну присутність — прибулець постояв поруч із фікусом, повернувся і вийшов. Вона не встигла звести дихання — у під’їзд увійшли знову, і дівчина відчула знайому нудоту.
Притискаючися до сумки, вона кинулася нагору, але підвернула ногу і просто відповзла в темний кут. Принаймні, від панцерних дверей її роздивитися неможливо.
Присутність Інквізитора стала ще важчою. Крізь стукіт крови у вухах Івга чула кроки. Спочатку рішучі, потім уповільнені, наче замислився той…
— Хто тут?
Удар. Вона скрутилася, затиснула рота долонею. Біль прилинув і відступив; вона розгледіла сходинки і ноги в темних черевиках. Зовсім сухих, незважаючи на дощ.
— Не треба було цього робити, Івго.
Вона зітхнула глибоко, як могла. Тиск майже зник. Тільки злегка трусилися руки.
— Не треба чатувати за рогом. Небезпечно… Давай, підводься.
— Я не хочу на облік, — вона втиснулася спиною в холодну стіну. — Не хочу в тюрму. Не буду там жити…
— Івго… — втомлено. — Мені б твої проблеми.
Передусім Клавдій оглянув вміст холодильника. Їсти не хотілося — але споглядання їжі допомагало… не виглядати таким жахливим. Так йому здавалося.
Мітець-молодший помилявся. Його наречена не відсиджувалася у подруги. Не так виглядає. І вираз очей не той.
— Не час, — сказав він до самого себе. — Не час відьмі, яка не стала на облік, блукати вулицями і ночувати на вокзалах.
Не бачив Івгу — але відчув, як вона скинулась. Уявить, наче він читає думки. Чи місто повне його нишпорок…
Він згадував її нещодавно. Так, вона ж телефонувала… А він передзвонював Назару.
— Довго чекала на мене?
Вдих.
— Не знаю… Годинник зупинився…
Він безтямно покрутив у руках пакунок з шинкою. Цікаво, що тепер з нею робити… З Івгою. Зважаючи на власний учорашній наказ…
Він повернувся до вітальні. Дівчина стояла біля дверей, на вільному від килима місці. У мокрій куртці, з сумкою коло грудей.
— Відучора, — Клавдій підкинув пакунок на долоні, — життя відьом ускладнилось… втім, ускладнилося воно ще раніше… коли почалися самосуди. У самій лише Рянці… А Віжна задовільнилася пікетами… — його погляд зупинився на етикетці пакунку. — Чому на шинці малюють усміхнених свиней? Їх що, тішить перспектива вудження?