— Не можу заснути, — вибачився Інквізитор. — Неприємно, але не дивує.
На ньому — чорний халат, що нагадував своїм кроєм середньовічний плащ.
— Є багато чудових піґулок, — сказала Івга, вивчаючи підлогу. Інквізитор похитав головою:
— Мене — не бере. У мене своєрідний організм — не помітила?
Івга злякалася, що нудота почнеться знову. Інквізитор дивно посміхнувся:
— Твоєму захистові позаздрить будь-яка воїн-відьма. Давай-но поїмо.
Їсти їй розхотілось. На боці чайника шипіли випадкові краплини.
— Що ви робитимете зі мною?
Інквізитор провів рукою по чолі:
— Добре питання, Івго…
Вона вперше насмілилася поглянути йому в обличчя. Втомлене. З відблиском білих ліхтарів, хоча за вікном — білий день. Інквізитор витягнув булку:
— То ти Назару дзвонила?
Руда відвернулася.
— Знаєш… — Інквізитор акуратно різав хліб. — Мене з дитинства привчили, що особисті проблеми кожного з нас — це тільки його проблеми. Розумієш?..
— Навіщо ви сказали їм? — прошепотіла дівчина. — Ви мене… живцем… за віщо, що я вам?!.
— Назара образила твоя брехня, — сухо повідомив Інквізитор. — Якби це відкрилося пізніше, було би тільки гірше.
— Гірше не буває.
— Це ти так думаєш, — голос Інквізитора… стиглий сірий попіл у каміні. Івга змерзла і затремтіла.
Чайник закипав і скавчав, наче пес.
— Особисті проблеми… — пробурмотіла вона зло. — Не треба змішувати… Їх і службовий обов’язок. А ви тільки це і…
Інквізитор зітхнув:
— Сядь, Івго.
— Я постою.
— СІДАЙ.
Аби втриматися на ногах, вона вчепилася за край стола. Ось як вони це роблять. Ось як… Правду казало дівчисько в шкільній сукенці.
Підлога зовсім поруч. Чиста… Веселі квадратики лінолеуму…
Боротьба її волі з недбало кинутим наказом завершилася нічим. Просто урвалась. Наказ зник, і воля Івги лишилася без опори. Дзвін у вухах і біль у розбитій руці…
— Вибач, я не хотів.
Вона підвелася. Не можна лежати перед ним. Нехай у ногах валяються переможені.
— Вибач… Ти якась патологічно вільнолюбна. Бачиш примус там, де його і немає.
Івга хотіла сказати, що Великий… не може не силувати. Він так призвичаївся до своєї ролі, що примушує навіть у дрібницях. Не усвідомлюючи… Безпричинно. Але навіщо?
Інквізитор їв. Неквапно, але звично швидко, як вояк… Як вовк.
— Ти в школі тести складала?
Німе запитання…
— Ось тобі тест… Місто. У ньому — вибухівка. Спрацює через годину, чи в метро, чи в лікарні, чи в дитячому садку… Єдина людина, котра знає, де, — жінка, яка не бажає відповідати ні на які запитання. А ти — слідчий. Твої дії?
Івга тупо мовчала. Чого йому треба? До чого тут вона?..
Інквізитор відсунув тарілку. Витягнув цигарки, жадібно, навіть сласно, закурив:
— Не пов’язуй із собою. Історія — вигадана. Загадка. Як би ти вчинила?
— Не знаю.
— Ти думаєш, людям… які загинуть через годину, легше від твого незнання?
Івга стривожилась. Вона надто вірила у владу слів над реальністю; навіть вигадана історія може справдитись — у віртуальному світі. І вбити уявних людей… Насправді, вбити.
— Треба… дізнатися, — видушила вона.
— Як? — у голосі Інквізитора такий розпач, наче гра невпинно втілюється в життя. — Як… коли ця… погань мовчить?
— Навіщо їй це? — безпорадно спитала дівчина.
Інквізитор знизав плечима:
— Якби ж я знав… Час спливає.
Вона стиснула долоні:
— А більше ніхто не знає?
— Ніхто, — Інквізитор затягнувся. — Слухай, що ж я димлю, тебе не спитався. Ти ж не куриш?
— Не може бути, щоби ніхто…
— Може.
Руда нарешті сіла. Нервово звела коліна:
— Не знаю. Катувати, щоби сказала…
Пальці Інквізитора зім’яли цигарку. На стіл посипався попіл. Вона злякалася. Щось не так?
— Не впевнений, — Інквізитор постарів на очах. — Учора я весь день, Івго, займався тим, що катував жінок. Ти, отже, мене підтримуєш?..
Він просто таки вп’явся у неї очима.
— Чого ж ви хотіли… від них? — вона намагалася надати голосу байдужости і холоду.
— Чого хотів — те отримав, — витягнув нову. — Зрештою, неважливо.
Мовчали. Слухали, як крапає з крана вода… Івзі привиділося просторе приміщення з нікельованими раковинами і цинковими столами, а на них…
— Коли тебе ініціюють, — Інквізитор уважно слідкував за її обличчям, — коли це станеться, на тебе чекає блискуча кар’єра… Якщо так можна охарактеризувати ЇХНЮ ієрархію. З твоїми здібностями ти була би щит-відьмою. Або і стяг-відьмою, бо чуття у тебе позамежне… Але все ж не ініціюйся, лисичко, прошу тебе. Не спричиняйся до мого головного болю… — він сумно всміхнувся.