— Чого ВОНИ прагнуть? — Івга знову згадала те дівчисько.
— Багато б я дав, аби зрозуміти. Іноді здається… ось, зараз. Але… для цього потрібно БУТИ відьмою. Коли будеш… скажеш мені… як старому знайомому. Чого їм треба?
— А ви спитайте в них під тортурами, — не втрималася вона. Інквізитор скривився, відкрив було рот, — але цієї миті дзенькнули телефони — на кухні та в кімнаті.
Івга раптом злякалась. Панічно, безнадійно і зовсім без приводу — напевно, просто нерви… від різкого звуку. Інквізитор потягнувся до слухавки:
— Так…
Обличчя його не змінилось, але вона зрозуміла, хто подзвонив.
— Звісно, мене не було. Я тільки сьогодні повернувся, з курорту… Цікава в мене робота, як бачиш… Облиш. Які образи, ми ж з тобою начебто дорослі… Ні, цей тиждень можна викреслити. Так, ти чув… Що?..
Івга взяла кусень булки. Автоматично відкусила, намагаючись утамувати не голод — інше почуття, невизначене, але від того не менш відчутне. Жувати, жувати…
Інквізитор не дивився на неї. Слухав. Споглядав як димує цигарка в попільничці. Івга чекала.
— Бачиш, — мовив Інквізитор тоном нижче, — мені такими речами займатися не годиться… Вибач, але саме зараз нічого не можу сказати.
Він позирнув на Руду. Мигцем, але вона помітила.
У слухавці збуджено тріскотів металевий, змінений відстанню голос. Переконував у чомусь.
— Добре, — озвався Інквізитор. — Але чому ти, а не він? Він начебто дорослий і у твердій пам’яті.
Івзі зробилося неприємно. Назара образили. При ній.
— Добре, — втомлено повторив Інквізитор. — Нехай подзвонить мені… Або я, коли будуть новини. Так?..
Дівчина підвелася. Нечутно повернулася до вітальні. Подивилася відсутнім поглядом і сіла в куті. Неввічливо підслуховувати.
Він поклав трубку і кілька хвилин дивився, як дотліває цигарка.
От воно як — виховувати сина самотньому батькові. Відбиток… на особистості. Принаймні, Юлекової. Він-бо природжена нянька…
Дівчисько сиділо у вітальні. Просто на підлозі. Руда. Лисиця у пастці. Запитально здійняла очі — і відразу сховала. Очі запалені — але не зацьковані… Більма… звідкіля взялося це слівце?..
— Ось що, Івго… Мій друг, твій, якоюсь мірою, свекор — зайшов у дур. Його, природно, більше цікавить доля сина, ніж наші з тобою аргументи. У дечому він мав рацію. Зараз ми почекаємо півгодини, ти все добре обміркуєш і зателефонуєш… йому.
— Ні, — швидко зреагувала вона. — Я не… ні. Не знаю, що… казати.
Клавдій з удаваним подивом розвів руками:
— Тоді — що? Що нам робити?
Дівчина знову напружилась. Наїжачилась. Клавдій укотре відчув тугий клубок її потенційної енергії. Хоча… Після ініціації кожна з них може виявитись як видатним воїном, так і сіреньким робітником.
— Подзвони, — примирливо сказав він. — Він нервується. Шукає тебе… Зрозумій… Я вийду.
І пішов до кабінету.
Довго, дуже довго в кімнаті було тихо. Потім таки заклацали кнопки телефону, і Клавдій вдоволено кивнув. Примружив очі. Закинув ногу на бильце м’якого крісла.
— Це я.
Голос дівчинки звучав глухо, але цілком достойно. Твердо, без зривів і схилів; Клавдій знайшов у ящику стола льодяникову цукерку і сунув за щоку.
— Я… Так.
Мовчання. Цікаво, що там говорить добряк-професор.
— Розумію, що винна, — голос дівчини зміцнів, теж мені — королева на ешафоті. — На жаль, у мене не було іншого виходу.
Клав розкусив цукерку і запізніло згадав, що ментолу терпіти не може. Просив же ж купувати інші…
— Розумію, — ось уже і метал у голосі. Оце так-так. — Гадаю, ви маєте вирішити. І Назар… Ні, не турбуйтеся. У мене все добре.
Горда. Після трьох ночей на вокзалі ще казатиме, що в добрих друзів можна жити в безпеці хоч цілий рік…
Він раптом відчув роздратування. Зло на обох Мітеців, які готові повірити такій зручній для них байці. І вона не подарунок… що за підліткові гордощі?!
— Я?
Голос дівчини напружився до краю. Пауза; Клавдій точно знав, що на другому кінці проводу також мовчать. Чекають відповіді.
— Я… — дівчина зам’ялася. — Я у… пана Старжа.
Он як. Збиралася збрехати, але злякалась, що Клавдій хибно витлумачить її брехню.
— Так, — повторила Івга. — Звісно.
Клавдій нечутно підвівся; двері його кабінету ніколи не скрипіли.
Вона стояла біля вікна, спиною до нього. Шнур, мов змія, розлігся на килимі. Івга втягнула голову в плечі, трубка в її опущеній руці щось говорила — ледь напруженим але, загалом, цілком приятельським тоном.