Слово — ніж. Просто в серце.
— Ні, вона людина, — прошепотів він. Чугайстри всміхнулись — однаково, мов брати.
— Головна помилка, — повільно сказав високий. — Люди часто вбачають у них людей… Бояться видавати їх у наші руки. Ми ж бо кати… вони погань, хлопче. Вони НАВ. Порожні оболонки, заповнені… мороком. Коли ми знищуємо морок, оболонки знову порожніють… Це не люди. Це так, наче до тебе прийшов убивця у машкарі прекрасної дівчини. Або, ще гірше, під личиною твоєї матері.
Клаву захтілося сісти. Просто на вологий асфальт. Йому кортіло волати: дурня! Що ви верзете, вбивці — ви, ви… а не вона!
Але він звично заткнув собі рота дешевою цигаркою.
Розділ 5
— Заходь.
Івга примружилася від раптової повені світла. Чомусь вона чекала побачити тут бруд і злинялі шпалери — вплив темного, занедбаного під’їзду; передпокій був чистим і навіть красивим, єдиним його недоліком були малі габарити.
Втім, не єдиним; ніс дівчини смикнувся од запаху нежилого помешкання.
— Проходь… Тут складно розійтися удвох.
Масивний вішак був порожній, і вона затріпотіла, коли вішала куртку.
— Це… хто тут живе?
— Іноді я, — Інквізитор витягнув з ящика для взуття жіночі пантофлі. — Інколи ніхто… Ось, перезуйся.
Майже нові; Івга завагалась. Їй рідко доводилося одягати чужі речі, і щоразу вона зазнавала внутрішнього дискомфорту, здавалося, колишній господар одягу залишив у ньому часточку від себе. Тепло свого тіла… чи свою тінь.
Інквізитор поглянув скоса, хотів щось сказати — але мовчки пішов до кімнати. Івга рвучко подолала сумнів і ступила в пантофлі. Вони були трохи завеликі.
Кімнатка була на зразок передпокою — розкішна, проте дуже мала; два м’яких крісла та книжкова шафа займали майже весь її простір. Вільні були лише стеля і вузька смужка килимка. На книгах шар пилюки — дівчина зневажливо повела носом.
— Ніхто тут не прибирає, — байдуже зауважив Інквізитор. — Можеш спробувати, якщо хочеш. У шафці — чиста білизна, у ванній — гаряча вода… Що знайдеш, то твоє. Користуйся, але не забувай ставити на місце…
— Це також — ваше помешкання?
Інквізитору було би легше, якби вона здогадалась. А так — зайві… що? Невже муки сумління?
— Загалом… так. Якоюсь мірою… моє. Продукти в сумці. На кухні холодильник, посуд, консерви… Телефон у спальні, хочеш — подзвони. Одна умова, Івго — не переступай порога. Навіть коли пожежа.
Вона понад силу всміхнулася:
— Ну, коли пожежа, я мабуть…
Інквізитор не підтримав її посмішки:
— Ні. Був би нормальний замок — я замкнув би тебе без роздумів. Та, оскільки це все ж таки квартира, а не камера, твій здоровий глузд буде твоїм єдиним обмеженням. Тому що, Івго…
Очі його сухо зблиснули. Івга відчула залізний обруч на голові. От так заручини — буває, достатньо і пальця… Боже, що за маячня.
— …роблячи послугу своєму другові… Мітецю, я роблю те, чого мені ніяк не можна… Але коли тебе візьме патруль — а він тебе обов’язково візьме, варто тобі тільки з’явитись у місті,— ти опинишся в ізоляторі на загальних підставах. Зрештою, також не кінець світу — але ж ти хочеш уникнути цього?
Вона квапливо кивнула:
— Я… так. Дякую, я не…
— От і добре, — Інквізитор і так знав усе, що вона могла сказати. — Сюди ніхто не прийде, тут ти в повній безпеці. Сиди тихо, лисичко. До зустрічі.
— До… побачення, — вичавила вона з себе.
На давно немитому віконному склі здригалися краплини минулого дощу; Івга притулилася до нього гарячим чолом і дивилась, як чоловік у довгому плащі неквапно перетинає маленьке подвір’ячко. Його розкішна зелена машина виглядала тут випадковим гостем, але дітиська на гойдалці не лускаються від цікавости. Підійшли, подивились — і повернулися до своєї розваги; отже, це не вперше — нескромний «ґраф» перед скромним будинком. «Якоюсь мірою… моє».
Тиша порожньої квартири неприємно тиснула. Івга постояла біля вікна, поки не від’їхала машина, зітхнула, засмикнула запорошену штору і навшпиньках підійшла до вузьких дверей спальні.
То ось воно що.
Вона відчула себе дурним дівчиськом. Звісно, навіщо ж іще тут жіночі пантофлі?!
З огидою позирнула на свої ноги. І так само — на величезне двоспальне ліжко, яке займало дві третини тісної спальні.
Самотній вільний чоловік, не обтяжений велінням серця. Пік кар’єри, верх суспільної піраміди, не тягатиме ж він своїх… баб… на офіційну квартиру. Він достатньо забезпечений, аби утримувати дім побачень. Щось середнє між борделем і готелем… Бортель.