Тут Івга прокинулась. Не бажала знати, що саме приготувала для неї «школярка».
Вона ввімкнула світло; четверта ранку — найгірший час. Маленький телевізор, влаштований так, аби дивитися його з постелі, слухняно блимнув екраном; денні новини, кліпи з оголеними красунями, рекламні ролики… Івга присіла на край ліжка, охопила голе коліно холодними пальцями. Що, коли дівчисько знайде її і тут?!
То й що, — похмуро подумала вона. Так чи так, треба вирішувати. Або Назар, або…
Думка її спотикнулась. Що — «Назар»? Згадати про Назара — впертися у глухий кут. Краще не треба. Голова ж бо кругла, куди повернеш, туди і думатиме.
Руда стерла з обличчя гумову посмішку, від якої боліли губи. Сховалася під ковдру; чудове все ж таки ліжко. Велике, пружне, надійне, мов фортеця. «Полігон ваших фантазій».
Вона закусила губу. Відучора її переслідувало неприємне відчуття, наче вона в постелі — третя. Часом вона навіть бачила чужий одяг на ворсистому килимку; в її уяві виникала купа мереживної білизни і — чорний халат Великого…
На більше її не ставало. Далі був поріг, перед яким найхоробріші з фантазій лякливо відступали.
Але зуміла ж вона в мить великого страху побачити в думці ту відьму — школяркою біля дошки?
Чому ж не уявити Великого — голим? Під одягом-бо всі голі. Покрови однаково ховають і рельєф атлетичних м’язів, і немічну в’ялість. І…
Кліп урвався. Натомість… Івга затріпотіла.
— …Так! Відьми! Ось уже тиждень ні про що інше не чую.
Обличчя людини на екрані лишалося розмитим, розпадалося мозаїкою; він сидів на лаві, за спиною в нього паслися на газоні голуби, а просто перед носом бовванів чорний мікрофон у чиїсь руці. Голос чоловіка звучав вередливо й одночасно владно:
— Пани Інквізитори, — голос зробився саркастичним, а губи за рухомою машкарою напевне жовчно скривились, — ще чотири роки тому провели під моїм керівництвом абсолютно переконливий експеримент. Я знаю цю жінку, знаю, де вона живе. Ні, панове журналісти, поки я не можу вам сказати. Однак, коли Верховна Інквізиція і надалі буде чхати на будь-яку пристойність, я продемонструю копію наказу пана Великого Інквізитора, номер двісті сорок-штрих. Я тримав його в руках. Так, панове! В Інквізиції вже зараз є засіб, що дозволяє звільнити відьму від відьомства! Очистити якоюсь мірою! Відкоректувати! Але це невигідно Інквізиції. Увесь галас довкола відьом — лише привід, аби вимагати гроші. За рахунок усіх нас! За твій, хлопче, і за мій!
«Хлопець» з мікрофоном про щось запитав. Або техніка його давала збої, або ж було задумано так, що питань репортера не чути.
Той, на лаві, відповів таким темпераментним жестом, що з-за машкари на мить виринуло гостре, чисто виголене підборіддя:
— Панове, всіх нас учили рахувати! Програма обробки відьом вартує значно дешевше, аніж утримання цієї орди дурисвітів!
Обличчя зникло; весь екран зайняв собою молодик з лакованим чорним волоссям. Він говорив швидко і з притиском, от тільки Івга не могла зрозуміти, про що. Гладенька, лакована, мов зачіска, мова.
«Очистити…»
«…Бо суспільство людей тяжіє до порядку, а ВОНИ — втілений хаос. ВОНИ — град, який побиває засіви; ти намагався зрозуміти град?
Вони — оси. Мед їх гіркий, а жало смертельне; вбиваючи їх поодинці, ти лише роздратуєш рій. Убий матку — і рій розсиплеться…»
З усієї численної літератури, що була написана про НИХ за останні триста років, дев’ять десятих не витримувало ніякої критики і тягнуло, у кращому випадку, лише на «легенди». У гіршому — на зразок безсоромної брехні. Ту ж єдину, що заслуговує на довіру, десяту частку давно підібрала Інквізиція.
У колекторах Інквізиції, приміщеннях з постійними температурою і вологістю, зберігалися старовинні томи, готові розсипатися на порох од єдиного дотику. Фотокопії знаходились у розпорядженні Клавдія, але, на жаль, плутані тексти мали скоріше художнє, аніж пізнавальне значення. Сучасні ж дослідження не в стані були сказати нічого нового. Принаймні, Клавдію; колись він і сам сподобився на таке-от марнування паперу. Коли був куратором в Егре, столиці виноробства.
Різко дзенькнув жовтий телефон без диску. Клавдій кисло скривився.
Голос герцоґа здавався незвично доброзичливим:
— У такий пізній час — на бойовому посту?
— Книжки читаю, ваша світлосте. Аби зайвий раз переконатися, які ми всі дурні.
Герцоґ так і не вирішив, чи виходить цей жарт за межі пристойности, тож йому не залишалося нічого іншого, як продовжити в тому ж тоні:
— Вас можна поздоровити? Навіть найзавзятіші відьмоненависники тепер нібито задоволені?