— Тільки не я. Ніколи не був відьмоненависником.
— Знаєте, дехто поговорює про порушення громадянських прав.
— Відьми позбавлені цих прав з першого ж у історії громадянського кодексу.
— Злісна ви людина, Клавдію.
— Так, ваша світлосте.
— Прослідкуйте, аби репресії… більше нікого не зачепили. Я хочу, щоб у країні настав нарешті спокій.
— Це наше спільне бажання.
— Що ж… як там у вас — «смерть погані»?
— Смерть погані, ваша світлосте.
Короткі гудки. Клавдій поклав жовту слухавку.
Біля обох виходів з Палацу чергували люди: здебільшого жінки, здебільшого — немолоді. Не пікетниці — прохачки, які бажали побачити Великого Інквізитора — особисто; Клавдій знову брав гріх на душу. Коли він пішов назустріч Гелені, чому не зглянутися на становище цих нещасних матерів, чиїм донькам випало народитися відьмами в звичайних сім’ях?
Цікаво, хто батьки Івги? Чи ким вони були — бо дивно, що вони відпустили її ось так вештатися по світу, на тоненькій крайці між ініціацією і в’язницею.
Він вийшов через третій хід, підземний. Подумки попросив вибачення у прохачів, вліз у службову машину і через п’ятнадцять хвилин натрапив на людину, яка чекала у дворі, в напівмороці.
Прохачі рідко сюди приходили. Хіба що в повному розпачі…
Темна постать відділилася від стіни і заступила вхід. Клавдій відчув рух охоронця у машині і здійняв руку, забороняючи стріляти; людина біля під’їзду злякалася різкого жесту й відсахнулась:
— Клавдію…
Ну що в них за стиль… Скрадатися у темряві, чаїтися за рогом… Не зі зла, із глупоти.
— Вітаю, Назаре. Підемо.
Усі вікна помешкання були широко відчинені, надворі галасували діти і цвірінькали горобці. Якийсь хлопчисько на ровері терпляче викликав подругу на ім’я Люра.
— А потім?.. Я виступав з лекцією на тему: «Неініційована відьма, сім’я, право і побут». Назар, на жаль, вражаюче нетямущий… у цій царині. Я по змозі заповнив прогалини в його знаннях.
— Люро-о! — кликав роверист. — Вийде-еш?!.
Івга дивилась, як Інквізитор п’є каву з цигаркою. І як протяг витягує у вікно смуги сірого диму.
— Люро-о!..
— І… що він сказав?
— «Дякую».
Вона не хотіла, аби так було. Аби почуття, які приховувала, віддзеркалювалися на обличчі. Усі.
— Я також… вражаюче. У галузі неініційованих… Бо раніше я думала… Що коли така зачаїться, її ніхто не виявить, — вона поглянула на співрозмовника майже з викликом.
— Біда в тому, що, хоч і неініційована, вона таки лишається відьмою. Навіть нікому не роблячи зла. Навіть узагалі нічого не роблячи… Вона МОЖЕ зробити. Ось межа, об яку століття ламали зуби ті, хто писав закони і ті, хто намагався втілити їх у життя. Бо ж коли людина невинна — за що її карати? За ймовірність злочину?
— А ця імовірність… яка? — Івга відчула, як стрімко сохне в горлі.
— Шістдесят два відсотки, — повідомив Інквізитор. — Тридцять вісім — ніколи не ініціюються. Ніколи не нападуть. Проживуть довге щасливе життя і народять купу дітей. Відьми плодючі, чи то плідні… Здоров’я у них — тільки позаздрити. Господаркою нехтують, але в мистецтвах досягають великих успіхів. Розумні. Оригінальні. Все це я розповів Назару. Навіть із перебільшеннями.
— А як дізнатись, — Івга підняла очі, — яка… в яких ти відсотках, у тридцяти восьми, чи?..
— Люро-о! — надривався хлопець за вікном. — Сюди-и!..
Інквізитор було підвівся, але подітися на маленькій кухні більше не було куди, і він знову сів на підвіконня. Поставив поруч свою каву.
— Назар мене також спитав. Власне, все це я розповідав йому ще тоді… Гм… після твоєї втечі. Але він був настільки засмучений, що нічого не запам’ятав.
— Люро-о!
Інквізитор раптом вихилився у вікно і ревнув голосом театрального харцизяки:
— Люро, ану виходь негайно!
Дзенькнув дзвінок ровера. Хлопчисько-залицяльник злякався і втік.
— Знаєш, Івго, — Інквізитор посміхнувся, — мені ж також… цікаво. Не тягати по тюрмах невинних, не лишати на волі лиходійок. Але визначити це неможливо. Збіг обставин, внутрішні властивості, яких не розгледіти… до слушної нагоди. Спокійне сімейне життя з коханим дає значну гарантію того, що відьма залишиться доброю і законослухняною. Але — не абсолютну. Розумієш?
— І це ви також сказали Назару, — припустила вона.
Інквізитор знизав плечима:
— Ти помітила, я намагаюся бути чесним? З ним… і з тобою.
— Дякую.