— За що, Івго?
— Ви мені життя… убили.
— Не перебільшуй.
— Буде справедливо, коли ви тепер мені… допоможете.
— Допоможу, звісно… Ти, власне, до чого?
Івга нервово зціпила пальці рук під столом:
— Я не хочу бути відьмою.
Пауза. Веселий спів за вікнами. Жвава бесіда під сусіднім під’їздом; імовірно, Люра таки вийшла.
— Нас не питають, Івго, ким ми хочемо бути. Я народився хлопчиком, ти — дівчинкою.
— Ні. Я чу… я знаю, що відьму можна… позбавити відьомства. Аби вона була, як інші.
Інквізитор скривився. Гидливо зазирнув у своє горнятко, ніби був упевнений, що побачить там таргана.
— Я навіть здогадуюсь, від кого ти це «чу». Тобто знаєш. Кому лише не дозволяють говорити в мікрофон!
— Ви скажете, що ніколи не ставили таких… дослідів? Ніколи не займалися таким? Скажете мені це, дивлячися у вічі?
Інквізитор роздратовано поставив горня:
— Давай-но завершимо цю розмову. Не треба довіряти людям із «ящика». Ні в чому.
Пальці Рудої збіліли:
— Де ж ваша… чесність?
Їхні погляди зустрілись. Вона відчула раптовий приплив нудоти.
… Нарешті вона впевнилася, що Інквізитор везе її до ізолятора; і до звичного дискомфорту від його близької присутности додалося прикре почуття приречености. З цим почуттям і провела цілу дорогу.
Збоку, на вітровому склі наліплена картинка — весела відьма на помелі. Погана прикмета, знак бузувірського почуття гумору; Івга відчула, як якась іржава пружина, що все стискалася і стискалася у ній, украй напружилась.
Інквізитор вів авто підкреслено неквапно, коректно, мов учень; невдовзі центр, у якому вона хоч трохи орієнтувалась, залишився позаду, і потягнулися приміські райони — одноманітні, запорошені, чужі. За містом Інквізитор повернув праворуч, і дорога машина велично вступила на путівець.
Жовта споруда за молодим ялинником — приземкувата, двоповерхова, схожа одночасно і на в’язницю, і на стайню; Івга охопила плечі руками.
— Мені доведеться дещо показати тобі, — не обертаючись повідомив Інквізитор. — Саме те, що тобі належить… побачити.
Івга з ненавистю поглянула на його доглянуту потилицю. І понад усе їй захотілося садонути по ній чимось важким.
Теж мені, розпорядник долями. «Шістдесят два», «тридцять вісім»… «Саме те, що тобі належить…» За яким правом він поводиться з нею, ніби з лабораторним щуром? Ні, мовби з вірусом. Добрий лікар…
Напад люті заскочив її зненацька. Наче раптом луснула луска довкола ядра її втрат, принижень і страхів. Вона не встигла підготуватись.
Зуби її хряснули. Очі запнула кривава поволока; неймовірно, як у одній людській істоті може вміститися стільки злости…
Наступної миті вона вчепилася у волосся чоловіка за кермом.
Мало не вчепилась. Бо він таки упіймав її руку. Різко смикнув на себе. Машину занесло; рука Інквізитора вхопила її за шию і вдавила обличчям у тверде плече.
— Кат!..
Вона шарпнулась. Авто теж; Івзі здалося, що зараз вона перелетить уперед і впаде на кермо, висаджуючи скло ногами.
— Кате! Своло..! Пусти-и…
Руки, які почали дряпати і рвати, ослабли від раптового болю; такого, наче голову викручують з плечей, мов корок із пляшки.
Машина зупинилась. Івгу відпустили; руде пасмо зачепилося за ґудзик на його комірці, і вона ледве не скальпувала себе, коли відсахнулася.
— Усіх вас, — засичала вона крізь біль. — Ненавиджу… Кати…
Вона на хвилину засліпла. Може, від сліз, а може, просто посутеніло в очах; дверцята, на які вона налягла в пошуках виходу, подалися, і дівчина випала з авто на узбіччя.
Імла перед очима розійшлась. Саме для того, аби побачити камінь; стогнучи від болю, підняла і пожбурила. Бічне скло пішло сотнею тріщин, перестало бути вікном; вона відчула шалену радість… Каміння більше не було, лишалися слова:
— Я… тебе… чіпала? Я тобі щось погане?!. Я злочинниця? Злодійка? Та я у житті… і ти мені будеш вказувати? Назару… Чи я щось кому винна?!
На вузькій дорозі не було жодного авто, тільки по далекому шосе повзла сіра вантажівка. У полі вив собака, а Інквізитор стояв, виявляється, поруч, і зверху вниз дивився на Івгу.
— Я не боюся тебе, — вона подивилася просто в його звужені очі. — Я НІКОГО не боюсь. Зрозумів, гаде?!
Інквізитор мовчав.
Вона через силу підвелася — не хотілося стояти на колінах перед ним.
— Ти… негідник. Ти… у нас би син народився! З Назаром! Тепер уже все… радий? Що ми не будемо… що в нас не буде… ніколи! Радій… ти хіба кого-небудь любив? Ти не вмієш, душа в тебе… у панцирі.