Звичайні думки «ні про що» були захисною реакцією. Вона думала про траву і кульбабу. Про погоду і візерунок в кутику її носовичка, купленого в «Галантереї» два місяці тому…
— Що болить?
Боліло, здається, все. Але якось знехочу, тупо. І при кожному порухові голови — морок перед очима.
— Що ж ви зі мною панькаєтесь? Здайте в ізолятор, та й годі…
— Лягай на спину. Хустинку на обличчя.
Вона вибрала місце без кульбабок. Не хотілося руйнувати білі кульки; раз зіб’єш — назад не повернеш.
— Дуже боляче було?
Нестерпно… Знизала плечима:
— Дурниці… Трішки.
Її голову підняли; потилиця лягла на жорстке і тепле. На коліна, причому в мить дотику її вдарило слабким розрядом струму.
— Не смикайся… так треба. Батьки в тебе живі?
— Навіщо…
— Просто так. Цікаво.
— Мати. Я їй з півроку не писала.
— Не любиш?
— Люблю. Тому і… думала — влаштуюся… тоді напишу, втішу…
— Може, хворіє? Може, їй допомогти треба? Не писала — звідки ти знаєш, що вона жива-здорова?
Івга помовчала. Понад силу розтулила повіки — у небі порожньо. Безхмарно. Безпташно.
— Мені брат сказав… він гарний хлопець, надійний. Старший брат. Молодший — той лобуряка… Сказав — їдь собі. Коли з’явишся — і тобі буде гірше, і всім. Відьми — вони всі безрідні?
— Не всі. Але більшість.
— Шістдесят два відсотки?
Повз них проїхала машина. Ледь уповільнилась — але не зупинилась.
— Назар не… ніколи не одружиться зі мною. Він не може побратися з відьмою. Це нормально. Ви ж також не змогли б.
Інквізитор посерйознішав:
— Я… Я зміг би.
Від подиву вона навіть трішки підвелася. Слабість одразу взяла своє — Івга знову відкинулась.
— Скажи, Івго. Ти пам’ятаєш, що ти мені казала?
— Я прошу вибачення, — видушила вона.
— Вибачення не прийнято. Пам’ятаєш? Могла б повторити?
— Ні. Я… забула.
— А ЗВІДКІЛЯ ті слова прийшли, пам’ятаєш?
— Не знаю…
Кров, яка зовсім було зупинилась, полилася знову. Івга притиснула до обличчя мокру хустинку.
(ДЮНКА. КВІТЕНЬ)
Зранку він попросив вибачення у Юлека. Втішений примиренням, той весь день сюркотів, як коник, і робив Клаву безліч дрібних приємностей.
Клавдій не поїхав у місто. Чесно відсидів заняття і повернувся до кімнати, де влігся на ліжко поверх ковдри і міцно заплющив очі.
Учора він ледь уникнув загибелі. Безглуздої і страшної; уяві його не бракувало подробиць, він шкірою відчував відгомін того болю, який був уготований йому вчорашнім збігом обставин. Дивним збігом.
«Нави, зазвичай, спілкуються з людьми задля того, аби вбити. Зрівняти шанси…»
Зрівняти… Вічно мокре волосся… Цікаво, вона пам’ятає, як знайшла смерть… у воді? Що відчувала? Як рвалися легені? Як судомилося тіло? Як хотілося кричати, але язик провалився у горло?..
І він також помер би у воді. Іншою смертю, але…
Гарна парочка. Дюнка в купальнику і він у піні…
Він зціпив зуби. Чугайстри брехали. Кожний кат шукає собі виправдання — убитий, мовляв, був напрочуд гидким суб’єктом. Нявки — не люди…
Докія — не людина?!
І він заплакав од щемкого каяття.
Каяття надало йому сил. На світанку наступного дня він уже цілував подругу в уста, які швидко теплішали, і почуття провини перед нею було таке велике, що навіть не довелося долати бар’єр першого дотику. Дюнка була жива, вона дивилася злякано і закохано, і Клав сказав їй, що сьогодні виконає будь-яке її бажання. Хоче бачити її щасливою.
Дівчина закліпала. Клубок підступив йому до горла — так давно він пам’ятав цю її звичку. Знак розгублености, подиву, збентеження; «кліп-кліп» довгими віями. Тільки цілковитий кретин зможе після цього повірити, що «це не люди. Порожня оболонка…»
У нього звело щелепи. Від люті.
— Я хочу… — несміливо почала Дюнка. — На повітря. До лісу… Весна ж.
Клав закусив губу. Місто та передмістя — повні небезпек і ворогів, але бідна дівчинка, як вона знудьгувалася у чотирьох облізлих стінах. Як їй задушливо і самотньо…
— Підемо, — прошепотів він. — Погуляємо…
За дві години дороги він утомився, як за цілий день безперервного іспиту. Вони тричі змінювали машини, і шлях їхній виглядав химерною кривою — зате жодного разу не зустріли ні поста дорожньої інспекції, ані наряду поліції.
Патруль чугайстрів вони бачили лише одного разу, здалеку. Клав завмер і відчув, як у його руці крижаніє волога Дюнчина долоня; кілька довгих секунд світлофор витріщався жовтим оком, потім змилосердився і спалахнув зеленим, машина повернула геть од патруля…