П’ятеро жінок на ліжках в однакових позах — з колінами, підтягнутими до живота. З широко розплющеними, тьмяними, безтямними очима. Ніхто з них не відреаґував на відвідувачів — ніяк; на напіврозтулених губах зблискує слина.
— Не бійся, Івго.
— Можна мені піти?
— Так. Достатньо.
Пані Сат чекала в коридорі. Інквізитор кивнув:
— Ну, туди нам не треба… Там те саме. А ось тут відімкніть, будь ласка. Івго, я хочу тебе познайомити…
Ця кімната була значно менша; у кріслі сиділа жінка з відсутнім, якимось заплилим обличчям. Першої миті Івзі здалося, що погляд її спрямовано просто на неї; насправді ж у цих очей не було зору. Небесно-блакитні, вони були шліфованими скельцями… на худеньких плечах висить безформна темна сукня. Голену голову обтягує чорна шапинка.
— Вітаю, Тімо, — якось ніжно, по-справжньому тепло сказав Інквізитор. — Це Івга.
Жінка не відповіла. Руки безсило обтяжують бильця крісла, прекрасні, з тонкими пальцями і коротко стриженими нігтями.
— Її звати Тіма Леус, — голос Інквізитора захрип. — Нейрохірург. Єдина з відомих мені відьом, яка змогла отримати вищу освіту і досягти успіхів у науці.
— Відьма?!
— Була… Її коханий поставив їй умову… не хотів одружуватися з відьмою, і вона присягла, що дотримається її. Спроби позбавити відьму відьомства почалися не вчора. І не чотири роки тому, коли ми з Тімою розгорнули… програму. І не чотириста років…
Івга знову поглянула на жінку в кріслі. Груди її ледь здіймалися — і все. Інквізитор накрив долонею руку на бильці — нічого не змінилось. Навіть вії не здригнулись. Рослина.
— Відьомство. Комплекс властивостей… надто тісно переплетений з ядром особистости… Убиваючи відьму в людині, ми знищуємо в ній і людину. Всього в програмі взяли участь п’ятнадцять жінок. На чолі з Тімою; всі з власної волі та зі сподіванням. В усіх була причина… Особливо в Тіми. Вона ж бо кохала.
Івга звела подих. Інквізитор гірко всміхнувся:
— Тіма… Блискучий розум. Сталева воля. Красуня. Подивись, навіть тепер ще видно. Напередодні операції вона жартувала, знущалася наді мною, нерішучим…
Він затнувся. Зазирнув у нерухомі вічі й відвів погляд:
— З п’ятнадцяти… вижили десять. Усі — у такому стані. Назавжди. Зрозуміло?
Івга мовчала.
— Ось про що ти прохала мене. Ось що прагнула ти, коли звинувачувала мене в брехні. Зрозуміло чи ні?
Було дуже тихо, навіть пані Сат у коридорі не брязкала ключами.
— Так, — Івзі хотілося плакати.
Рука Інквізитора злегка потиснула безвладну долоню колишньої відьми і колишньої людини, розумниці й красуні Тіми:
— До побачення. Сподіваюся, тобі… добре.
Зворотній шлях. Мовчки. У Івги знову розболілася голова; скрегіт замків відлунював у потилиці та змушував її щулитись і стинатись. Інквізитор розпрощався з пані Сат, і охоронець намірився було перевірити його перепустку, але Інквізитор проігнорував цю спробу виправитись — мертв’яку-бо кадило не допоможе. Завзятість потрібна ДО ТОГО, а не після…
До розбитого вікна вривався прохолодний вітер. Дівчина зібгалася на задньому сидінні й дала волю сльозам.
Кав’ярня на околиці була надто малою, аби мати назву. Бармен здивовано вирячився на дивну пару: середніх років чоловік, плеканий, із начебто знайомим бармену обличчям, у компанії рудої дівчини, з розбитим носом і запаленими очима, у светрі з бурими плямами крови. Бармен збирався подзвонити до поліції — але чомусь утримався.
— Я замовлю тобі вина… Зняти стрес.
— А ви?
— Я за кермом.
— Не треба.
— He вигадуй… Втім, як хочеш. А то знову звинувачуватимеш мене в патологічному потязі до приневолювання.
Івга старанно роздивлялася скатертину.
Інквізитор зітхнув — так сумирно, що вона нашорошилася. Нетипова поведінка природно викликає збентеження.
— Голова ще болить?
— Менше.
— Добре… Скажи мені, Івго. Скільки разів у житті тобі доводилося говорити… дивне? У нападі люті або жаху чи болю. Бувало таке, що слова виникали… наче нізвідки? І співрозмовник дивувався?
Івга зрозуміла, про що запитання. Насупилася, намагаючися згадати. А що, власне, вона сказала Інквізитору… за що він мало не витряс з неї душу… Марно — вона пам’ятала лише, що казала якісь слова, але слова без змісту — аморфні, безбарвні, безглузді…
— Згадуй.
Вона вже відкрила рот, аби сказати: не пам’ятаю. І згадала.
— Було?
Було. Актова зала повна люду; директриса з червоними плямами на щоках рекомендує дівчаткам «пана Інквізитора». Нудота, слабість і злість; і порожнеча довкола, багатозначне мовчання, пильні погляди.