Але з Клавом нічого не трапилось. Навіть не сп’янів; щоправда, ноги віднялись, та голова лишалася ясною, хоч вий, і, мов збожеволіла білка в колесі, вертілася у ній одна думка.
Хоча це злочин — думати таке.
Може, він таки був п’яний… тоді? Може, не пам’ятає? Намагалися ж вони з Дюнкою зігрітися… зсередини?
Ні. Це сьогодні холодно. І пив він опісля — той день був теплий, і голова його була твереза.
Кам’яна Дюнка дивилася з якимось докором. Наче казала — і ти ТАК про мене думаєш? Про МЕНЕ?!
— Та чи ти… — прошепотів Клав. — Чи ти…
На чорний камінь безтурботно всілася кругла, мов куля, весела весняна синиця.
Розділ 6
За три квартали до площі Переможного Штурму в його автомобілі заблимав червоний вогник, нагальний виклик; Клавдій забороняв турбувати себе в дорозі, коли справа не пильна. Цей вогник на пульті інколи снився йому — настирливий, гострий, тривожний.
— Смерть погані… — голос диспетчера бринить од напруги. — Сигнал. Від Графині.
— Прийнято, — глухо озвався Клавдій. — Звідки?
— Оперний…
— Підсилений наряд. Буду за десять хвилин.
Він не став класти слухавку, кинув її на крісло поруч; викликав у пам’яті карту центру міста. Різко повернув кермо; Івга на задньому сидінні тихо зойкнула.
Графинею була Гелена Торка. Інформатор з неї був ніякий, Клавдій ніколи і не чекав од неї такого роду послуг — і прізвисько їй дав просто «для годиться»; сигнал од неї був криком жаху.
Дівчина мовчала. Ні про що не питається, розумниця.
— Ми їдемо в оперу, — пояснив Клавдій.
Бруківка змінилася асфальтом, він вправно обходив машину за машиною.
— Я думала, ви не вмієте, — прошепотіла Івга.
Клавдій двічі проскочив на жовте; оперний відкрився одразу весь — громіздка споруда в псевдокласичному стилі з мідним гербом міста на величному фасаді та купкою людей біля головного входу. Година до початку вистави.
Клавдій утримався від спокуси кинути «ґраф» просто на пішохідну площу перед театром, де поява будь-чого на чотирьох колесах буде громом посеред ясного неба; не варто до часу здіймати галас. Хоча його однаково не вдасться уникнути.
Він зупинився край тротуару, під знаком «стоянку заборонено», і вимкнув мотор; машину вже помітили. Її помітили б і на стоянці біля службового входу; а так у нього, принаймні, є перевага раптовости…
Зуби Клавдія скрипнули; як багато ЇХ у цьому будинку. Ініційованих, ДІЮЧИХ. Аж не віриться, що в одному місці може зібратися стільки… Вільних.
— Мені страшно, — тендітний дівочий голос за спиною.
Вона також відчуває. Тільки не здатна ще дати раду своєму віданню.
— Посидь у машині. — Лишати її тут саму? — Ні. Підемо. Від мене ні на крок…
Праворуч, ліворуч і на службовій стоянці паркувалися непримітні машини; так прибуває спецназ — чи то автобус з екскурсантами, чи то продукти до буфету.
«Чи повинен Великий Інквізитор особисто брати участь в операціях?»
Коли це відбувається за сигналом од Гелени Торки — так.
У трупі — семеро «глухих». У школі — десять… Діючої — жодної, згідно офіційних даних. То ЗВІДКИ?
Все як завжди. Театрали чекають відкриття високих дверей. Тільки вони не відчиняться. Поки що це не дивує. Трапляється — глядачів затримують і на півгодини.
Дзеркальні дверцята службового входу; біля турнікета старенька з вольовим обличчям:
— Ваші перепустки, панове?!
— Інквізиція, — Клавдій відкотив манжету, блимнув ліхтарик-значок. — Лишайтеся на місці.
Театр — місце особливе. Стара мовчки відступила в тінь — надто добре знала слово «Інквізиція».
Івга поруч. Клавдій пошукав, кому б її доручити; начальник спецгрупи був уже тут, в очах його стояло питання: хто керуватиме?
— Ви, — кивнув Клавдій. — Я у вашому розпорядженні. Дівчинка… зі мною.
Начальник кивнув:
— Прошу Вас узяти на себе Торку, патроне.
— Пішли, — Клавдій утягнув Івгу в бічний коридор. Добре, що свого часу йому вистачило розуму ознайомитись із залаштунковим світом Віжненської опери.
Дівчина не пручалася. Терпіла його залізну хватку — і тремтіла. Нервово; Івзі тут не місце. Не хочеться лишати її без догляду — але це краще, аніж тягти її туди… До НИХ. Хоча поки що загрози начебто немає.
Вони пройшли повз зграйку жінок в уніформі. І гладкого чоловіка з товстим портфелем, і двох високих хлопців у трико, і дошки оголошень, і сходів до буфету, і холу з фікусом. Вони проминули напівпрочинені двері до дзеркальної зали, та ще з десяток дверей, за якими тупотіли, сміялися і сварилися; ще один хол — і Клавдій зупинився перед полірованою стулкою зі суворою табличкою. Постукав, і, не чекаючи відповіді, увійшов; Івга спотикнулася на порозі. Вона чомусь була впевнена, що двері не відчиняться.