Але він все-таки одягнувся і пішов. Широко відчинивши двері церкви, він став, зачудований дивовижним витвором мистецтва перед його очима — кращим, ніж будь-яка картина в історії людства. Ця картина була виткана зі снігу, який ніжним мереживом оздоблював дахи, обкутував ліхтарі й огортав шаллю машини, що юрмилися на узбіччі, чекаючи на різдвяне благословення. Сніг торкався до бруківки, потім до його повік, а потім до його серця. Він усвідомив, що із затамованим подихом спостерігає цю плинну красу. Тоді він повернувся і пішов у середину, щоби сховатися у сповідальниці. За ним до церкви ввійшов сніг.
«Клятий дурень! — думав він. — Старий дурень. Геть звідси! Повертайся у своє ліжко!»
А тоді він почув звуки біля дверей, потім чиїсь кроки по кам’яній церковній підлозі і врешті приглушене шарудіння по той бік сповідальниці. Хтось увійшов туди. Отець Меллон чекав.
— Благословіть мене, грішного! — пошепки сказав чоловічий голос.
Отець Меллон, приголомшений тим, як швидко він почув ці слова цієї ночі, у відповідь спромігся лише на одне:
— Як ви могли знати, що церква буде відчинена і в ній буду я?
— Я молився, отче, — почув він тиху відповідь. — Бог змусив вас прийти і відчинити церкву.
На це відповіді не могло бути. Старий священик і грішник по той бік сповідальниці, котрий, судячи з його хриплого голосу, також був старим чоловіком, довгу холодну мить сиділи мовчки, в той час як стрілка годинника невпинно наближалася до опівночі. Врешті біженець з темряви гріха повторив:
— Благословіть грішника, отче!
Але замість звичних слів, які мали би заспокоїти рани, в той час як засніженими вулицями квапливо наближалося Різдво, нахилившись до решітки сповідальниці, отець Моллі не стримався і сказав:
— Напевно, ви носите страшний тягар гріхів, що змусив вас у таку ніч вирушити на нездійсненну місію, яка стала можливою тільки тому, що Бог почув вас і витягнув мене з ліжка.
— Це справді страшний список, отче, ви зараз почуєте!
— Тоді говори, сину, — відповів священик, — поки ми обоє не замерзли…
— Ну, це було так… — пошепки сказав старий голос за перегородкою. — Шістдесят років тому…
— Повторіть! Шістдесят?! — священик затамував подих. — Аж так давно?
— Шістдесят!
Між ними запала болісна тиша.
— Продовжуйте, — мовив священик.
Йому було соромно за те, що він урвав каяльника.
— Цього тижня минуло шістдесят років з того часу, — продовжив старий голос, — як я, дванадцятирічний, разом зі своєю бабусею купляв подарунки напередодні Різдва у маленькому містечку на сході. Ми йшли пішки що туди, що назад. Хто тоді мав машину? Ми несли додому загорнені подарунки. Моя бабуся сказала щось — я вже давно не пам’ятаю, що саме — і я розізлився й побіг вперед, покинувши її. Коли я був уже далеко, я чув, як вона мене кликала, а потім почала щосили кричати, щоби я повернувся. Але я не повернувся. Вона плакала — і я знав, що я її образив. І через це я почувався сильним і спритним. І я біг ще швидше, і сміявся. Я прибіг до самого дому. Коли вона прийшла і зайшла в дім, то не переставала плакати і зітхати. Мені стало соромно — і я побіг та заховався…
Запала довга тиша.
Священик запитав:
— Це все?
— Список довгий, — сумно промовив голос за тонкою перегородкою.
— Продовжуйте, — відповів священик, заплющивши очі.
— Я повівся майже так само зі своєю мамою напередодні Нового року. Я розлютився на неї. І побіг. Я чув, як вона голосно кликала мене і плакала. Я посміхався і біг ще швидше. Чому? Чому — ох, Боже! — чому?
Священик не знав, що відповісти.
— Тепер це все? — врешті тихо промовив він, відчуваючи якусь дивну приязнь до цього старого чоловіка.
— Одного літнього дня, — сказав голос, — мене побили хулігани. Коли вони залишили мене і пішли, я побачив на кущі двох чарівних метеликів, які обіймалися. Я ненавидів їхнє щастя. Я схопив їх у кулак і розтер на порох. Ох, отче, який сором!
Цієї миті у двері церкви подув вітер. Обоє чоловіків підвели голови вгору і побачили, як дух Різдва у сніговому вихорі розвернувся у дверях і знову вислизнув назовні, щоби розсипатися білосніжним покривалом на бруківку.
— Є ще одна страшна річ, — сказав старий чоловік, захований по той бік сповідальниці зі своїм болем. Він продовжив: — Коли мені було тринадцять, знову напередодні Різдва, мій собака Бо втік. Його не було три дні і три ночі. Я любив його більше, ніж життя. Він був особливим, люблячим, чудовим собакою. І раптом він зник. І вся його чарівність разом із ним. Я чекав. Я плакав, чекав, молився. Моя душа кричала. Я знав, що він ніколи, ніколи не повернеться! А потім, ох, потім, тієї різдвяної ночі… бруківка була вкрита ожеледдю, з дахів звисали бурульки, з неба падав сніг… і о другій годині ночі я почув, як він шкребе у двері! Я вискочив з ліжка так швидко, що ледве не вбився! Я навстіж відчинив двері — і там стояв мій бідолашний собака. Він тремтів, він був увесь мокрий і брудний, і був дуже радий мене бачити. Я вищав від радості, я затягнув його в середину, з розмаху зачинив двері, впав на коліна, обійняв його і заплакав. Це був чудовий подарунок! Чудовий! Я знову і знову вимовляв його ім’я — і він плакав разом зі мною, він тихо скавулів. Нас обох переповнювали емоції.