Перш ніж вони встигли щось сказати, Лотте побігла до вхідних дверей, прочинила їх і визирнула. Вони стали у неї за спиною і побачили вдалині світло автомобільних фар, що мигнуло на пригірку і зникло в долині.
— Це вони, — прошепотіла Лотте. — Вони можуть шукати і тут. Боже, де мені сховатися?
Марта з Робертом перезирнулися.
«Ні, ні, — міркував Робер Вебб. — Господи, ні! Безглуздо, нереально, неймовірно, до дідька жорстокий збіг обставин, від чого мозок починає марити, тріумфувати, ухати, реготати! Ні, тільки не це! Які ще обставини! Забирайся зі своїми відбуттями і прибуттями — хай вони за розкладом чи хай вони поза розкладом. А ти, Лотте, повертайся через десять років, п’ять років, або через рік, місяць чи тиждень і попроси сховку. Навіть завтра можеш з’явитися! Але не приходь із випадковостями в кожній руці, неначе недоумкувата дитина, і не появляйся саме тоді, коли ще й півгодини не минуло після одного жаху, одного дива, не випробовуй нас на міцність! Зрештою, я ж не Чарлз Діккенс, щоби просльозитися і забути».
— Щось не так? — запитала Лотте.
— Я… — почав Роберт.
— Нема де мене сховати?
— Ні, — мовив він. — У нас є одне містечко.
— Де?
— Тут, — і, приголомшений, він повільно відвернувся.
Вони пройшли коридором до напіввідчинених дверей.
— Оце? — здивувалася Лотте. — Сховок? Ви що…
— Ні, він тут з часів побудови цього будинку.
Лотте порухала двері на завісах.
— Це спрацює? А якщо вони знатимуть, де шукати, і знайдуть?
— Не знайдуть! Зроблено майстерно. Закритися зсередини — і ніхто не запримітить, що тут щось є.
Десь посеред зимової ночі мчали автівки, їхні фари вихоплювали то дорогу, то темні вікна будинку.
Лотте вдивлялася у Відьомські двері так, як вдивляються згори у глибоку, самітню криницю.
Смуга пилу здійнялася довкола неї. Маленький фотель-гойдалка захитався.
Нечутно підійшовши, Лотте доторкнулася до напівзгорілої свічки.
— А чому вона тепла?
Марта і Роберт промовчали. Вони прихилилися до Відьомських дверей, що пахли теплим свічковим лоєм. Лотте завмерла, стоячи у цьому крихітному світкові, схиливши голову під сволоками.
Снігову ніч сколихнув звук клаксона. Лотте глибоко зітхнула і мовила: «Зачиніть двері».
Вони зачинили Відьомські двері. І тепер жодним чином не можна було здогадатися, що там узагалі були двері.
Вони загасили лампу й очікувально завмерли у холодному, темному домі.
По дорозі проносились автівки, проносилися гамірно, а їхні жовті фари ясніли на фоні снігопаду. Вітер обмацував сліди на подвір’ї будинку: один ланцюжок вів у далечінь, ще один — до ґанку, а сліди від шин автівки Лотте зникали просто на очах, аж поки не зникли зовсім.
— Дякувати Богові, — прошепотіла Марта.
Автівки, сигналячи, минули останній вигин дороги і зупинилися внизу схилу, очікувально вп’ялившись на неосвітлений дім. Через якийсь час вони нарешті рушили геть, до засніжених пагорбів.
Незабаром вогні їхніх фар зникли вдалині, як і гул їхніх двигунів.
— Нам поталанило, — сказав Роберт Вебб.
— А їй — ні.
-- Їй?
— Тій жінці, хоч би хто вона була, котра вибігла звідси. Вони її знайдуть. Хтось її знайде.
— Ісусе Христе, і справді.
— У неї немає жодних документів, що засвідчили би її особу. Вона не знає, що з нею сталося. А якщо вона розповість їм, хто вона така і звідки!
— Атож, атож.
— Боже, допоможи їй.
Вони вдивлялися у снігову пітьму, але так нічого і не побачили. Все було як і раніше.
— Ні для кого нема порятунку, — мовила вона. — Що би ти не робив, а порятунку нема ні для кого.
Вони відійшли од вікна, пройшли коридором до Відьомських дверей і постукали.
— Лотте, — гукнули її.
Відьомські двері не зрушились і не ворухнулись.
— Лотте, ти вже можеш виходити.
Тиша, ні подиху, ні шепоту. Роберт постукав ще раз.
— Агов! Лотте!
Він стривожено постукав по панелі:
— Лотте! Відчини двері!
— Я намагаюся, дідько би їх взяв!
— Лотте, ми тебе витягнемо, зачекай! Усе буде гаразд!
Він гримав у двері кулаками і кляв на чім світ стоїть, а відтак скомандувавши: «Обережно!» відійшов на крок, підняв ногу і вдарив раз, і ще раз, і ще раз; то були гнівні удари, від яких з’являлися проломи, а деревина перетворилася на друзки. Пробивши діру, він рвонув на себе дерев’яну обшивку.
— Лотте!
Вони разом нахилилися і зазирнули у крихітну келійку. На невеличкому столику мерехтіла свічка. Біблія зникла. Маленький фотель-гойдалка повільно погойдувався в різні боки, аж поки не зупинився.