— Лотте!
Вони дивилися на порожню кімнатку. Свічка мерехтіла.
— Лотте, — кликнули вони.
— Ти ж не думаєш…
— Я не знаю. Старі будинки є старими… старими…
— Гадаєш, що Лотте… вона…
— Я не знаю, я не знаю.
— Тоді вона нарешті у безпеці, як у сейфі! Дякувати Богові!
— У безпеці? Куди вона пішла? Ти впевнена в цьому? Жінка у новому одязі, з червоною помадою на губах, на високих підборах, у короткій спідниці, напахчена, з вищепаними бровами, діамантовими перснями, у шовкових колготках, і в безпеці? «В безпеці!» — передражнив Роберт, вдивляючись у зяючу діру, де раніше були Відьомські двері.
— Так, у безпеці. Чому ні?
Він глибоко зітхнув.
— А чи не пропала у 1680 році у містечку Салем[21] жінка з такими прикметами?
Він простягнув руку і зачинив Відьомські двері.
Вони просиділи в очікуванні біля них цілу довгу і холодну ніч.
Людина-картинка
— Леді та джентльмени, Людина-картинка!
Заверещала каліопа,[22] і на високій платформі серед літньої ночі постав, склавши руки на грудях, містер Вільям Філіппус Фелпс, котрий один уособлював собою величезний натовп.
На його шкірі жив цілий світ. На головному континенті, його широких грудях, жили велетні — пиптикоокі дракони, що оповили його повні, майже жіночі груди. Пуп був пащею чудовиська з вузькими щілинами очей — брудний запалий рот беззубої відьми. Його пахви були потаємними печерами, стінками яких повільно стікала підземна волога. Там зачаїлися створіння темряви, захланні вогники їхніх очей просвічували крізь буйні хащі та переплетені лози.
Містер Вільям Філіппус Фелпс дивився униз зі своєї платформи для виродків тисячею павиних очей. Вдалині, на іншому краї засипаної тирсою галявини, він побачив свою дружину, Лизабету. Вона переривала квитки глядачів навпіл і роздивлялася пряжки на поясах чоловіків.
На руках містера Вільяма Філіппуса Фелпса були витатуйовані троянди. Коли він побачив, на що задивлялася його дружина, троянди пожухли, ніби їм забракло світла.
Роком раніше, коли він повів Лизабету реєструвати шлюб і дивився, як вона повільно виводила чорнилом своє ім’я на бланку, його шкіра ще була чистою, білою і недоторканною. Він оглянув себе у раптовому нападі жаху. Він став неймовірним розмальованим полотном, що хилиталося на вечірньому вітрі! Як це трапилося? З чого це все почалося?
Почалося зі сварок, потім наросла плоть, а тоді з’явилися малюнки. Влітку вони сварилися цілими ночами, вона сурмила йому прямо у вухо, наче мідна сурма. Він вийшов із дому і з’їв п’ять тисяч паруючих хот-доґів, десять мільйонів гамбургерів і цілий ліс зеленої цибулі, випив Червоне море апельсинового соку. Його бронтозавровий скелет сформували м’ятні льодяники, тіло роздулося від гамбургерів, крізь серцеві клапани несамовитим потоком потекла полунична шипучка — і врешті його вага сягнула трьохсот фунтів.
— Вільяме Філіппусе Фелпсе, — сказала йому Лизабета на одинадцятий місяць їхнього подружнього життя, — ти гладкий і тупий.
Того дня хазяїн балагану[23] вручив йому блакитний конверт.
— Вибач, Фелпсе. З таким кендюхом ти мені тільки заважаєш.
— Хіба не я завжди напинав намети краще за всіх, босе?
— Колись. Уже ні. А тепер ти більше сидиш, ніж працюєш.
— Дозвольте мені бути вашим Товстуном.
— У мене є Товстун. Їх так багато, що гріш їм ціна, — хазяїн оглянув його з ніг до голови. — Втім, послухай, що я тобі скажу. Нам бракує Татуйованої людини з тих пір, як у минулому році помер Сміт, котрого прозивали Галереєю…
Він сказав це місяць тому, якихось чотири короткі тижні. Від когось Фелпс почув про майстра татуажу — якусь старушенцію, котра замешкувала у пагористих вісконсинських краях і добре знала своє ремесло. Якщо поїхати ґрунтівкою, перед річкою звернути направо, а згодом — наліво…
Він ішов через жовту галявину, що аж хрустіла під ногами від спеки, червоні квіти вгиналися і розгойдувалися від вітру. Він прийшов до старої хижі, на яку ніби пролилося не менше мільйона злив.
За дверима перед його зором постала тиха і гола кімната, посеред якої сиділа старезна жінка.
Її очі були зашиті червоними просмоленими нитками. Ніс був стягнутий чорним вощеним шнурком. Вуха теж були зашиті, так немовби штопальна голка, пурхаючи метеликом, наклала шви на всі її органи чуття. Вона сиділа у порожній кімнаті й не рухалась. Скрізь навколо неї на жовтій підлозі лежав пил, на який багато тижнів не ступала нічия нога. Якби старушенція за цей час хоч раз пройшлася, це було би помітно, але слідів не було. Її руки покоїлися одна на одній, наче тонкі, іржаві інструменти. Босі ноги були брудні, мовби гумові калоші, а навколо них вишикувалися пляшечки з пігментами — червоним, коричневим, бірюзовим, котячо-рудим. Вона видавалася річчю, зашитою у пелену із перешепту і тиші.
21
Салем (Salem) — місто в окрузі Ессекс, штату Массачусетс, відоме низкою судових процесів над «відьмами» у 1692–1693 рр. У 1692 р. на одному з таких процесів у Салемі судили Мері Бредбері, прямим нащадком якої є Рей Бредбері. Про вдачу і звичаї салемців того часу оповідає уродженець цього міста письменник Натаніель Готорн у своєму знаменитому романі «Багряна літера» (1850).
22
Каліопа — паровий орган, що використовує локомотивні чи пароплавні гудки і вирізняється голосним та пронизливим звуком. Найчастіше використовувалася на пароплавах та у пересувних цирках для приваблювання відвідувачів.
23
«Балаган виродків», або ж, використовуючи сучасну термінологію, — фрік-шоу у СІІІА зажив популярності із початком XIX ст. Це були групи фургонів-вагончиків, які мандрували по країні, розгортаючи балаган у кожному містечку і демонструючи своїх фріків — людей із екстремальними відхиленнями у фізичному розвитку. Для кожного фріка, крім сценічного імені, зазвичай вигадувалась унікальна історія й унікальний номер. Своєрідним апогеєм буму на фрік-шоу у СІЛА став вихід у 1932 р. знаменитого фільму Тода Бровнінґа «Потвори» («Freaks»).