Тож Саша як суб’єкт, присутність якого незабаром мала перерости в дружню прихильність, не був винятком. І коли врешті він почав заявляти про себе, вони геть не здивувались. По-іншому й не могло бути в їхньому шлюбі, заснованому на коханні, а не на грошах.
Колись, казали вони, коли у них буде машина, вона також матиме ім’я.
Пізніми вечорами вони говорили про це та про десятки інших речей. Поговоривши вволю про життя, вони гордо всідалися в ліжку, підклавши під спину подушки — так ніби чекали на майбуття, що мало з’явитись просто зараз. Вони сиділи і чекали, неначе в спіритичному сеансі, сподіваючись, що їхній мовчазний маленький нащадок прокаже свої перші слова вже на світанку.
— Мені подобається наше життя, — сказала Меґґі, — воно подібне на гру. Сподіваюсь, вона ніколи не скінчиться. Ти зовсім не схожий на інших чоловіків, які п’ють пиво і грають у карти. Цікаво, чи багато існує подружніх пар, у котрих все життя — гра?
— Таких більше нема. Пам’ятаєш?
— Що?
Він відкинувся на подушці і втупився у стелю, подумки викреслюючи на ній ланцюжок споминів.
— День нашого одруження.
— Так!
— Наші друзі підвезли нас і висадили біля аптеки на пірсі, щоб ми купили тюбик зубної пасти та щітки — цінні придбання для нашої шлюбної подорожі… Одна щітка була червоною, а інша — зеленою, щоби прикрасити нашу порожню ванну кімнату. Повертаючись уздовж берега назад, тримаючись за руки, ми раптом помітили позад себе двох маленьких дівчаток і хлопчика, які затягнули:
І вона тихенько наспівала мотив. Він приєднався до неї, згадуючи, як вони зашарілися від задоволення, чуючи дитячі голоси, але продовжували йти, відчуваючи, що вони смішні, хоча й дуже щасливі.
— Але як вони здогадалися? Невже в нас був вигляд щойно одружених?
— Але вже точно не за одягом! Як ти гадаєш, може, це було написано на наших обличчях? Посмішки, від яких боліли щелепи. Нас так і розпирало від щастя, і це їм передалося.
— Милі діти! Я й досі чую їхні голоси.
— І ось ми тут, сімнадцять місяців опісля.
Він пригорнув її до себе і почав вдивлятися в їхнє майбутнє, що, здавалося, темніє на стелі.
— А ось і я, — пробурмотів голос.
— Хто? — перепитав Дуґлас.
— Я, — прошепотів голос. — Саша.
Дуґлас поглянув на незворушні губи дружини.
— Отже, ти врешті вирішив заговорити? — запитав Дуґлас.
— Так, — почувся шепіт.
— А ми саме метикували, коли ж почуємо тебе, — промовив Дуґлас і лагідно пригорнув до себе дружину.
— Бо вже час, — знову прошепотів голос. — Отже, це я.
— Ласкаво просимо, — сказали вони разом.
— А чому ти не озвався до нас раніше? — запитав Дуґлас Сполдінґ.
— Бо не був певний, що я вам до вподоби, — прошепотів голос.
— Чому ти так вважав?
— Спочатку я був переконаний в цьому, потім — ні. Колись я був лише ім’ям. Пам’ятаєте, я був готовий з’явитися ще минулого року. Але тоді я вас налякав.
— Ми були без копійки, — спокійно промовив Дуґлас. — І самі були дуже налякані.
— Але що страшного в житті? — запитав Саша. І губи Меґґі затремтіли. — Тут інше. Страшно не існувати взагалі. Бути небажаним.
— Навпаки, — Дуґлас Сполдінґ пересунувся на подушці так, щоби бачити профіль дружини: її очі були заплющені, а дихання рівне.
— Ми любимо тебе. Але минулого року був просто не час. Розумієш?
— Ні, — прошепотів Саша. — Я розумію лише те, що ви мене не хотіли. А тепер захотіли. Але мені вже пора.
— Але ж ти щойно з'явився!
— Проте я вже йду.
— Не йди, Сашо! Залишся!
— До побачення, — і кволий голос затих. — Усе, бувайте.
І тиша. Меґґі розплющила очі й промовила:
— Саша зник.
— Цього не може бути!
У кімнаті було тихо.
— Це неможливо, — сказав Дуґлас. — Це ж лише гра.
— Більше, ніж гра. О Боже, як же мені холодно! Зігрій мене!
І він ворухнувся, щоби пригорнути її.
— Все гаразд!
— Ні. В мене дивне відчуття, що все це було насправді.
— Це і є насправді. Саша нікуди не подівся!
— Нам слід щось робити. Допоможи мені.
— Допомогти? — і він притис її до себе ще міцніше, і навіть заплющив очі, а потім гукнув: — Сашо!
Мовчання.
— Я знаю, що ти тут. Ти не можеш сховатися.