— Це чудова думка, — сказав він.
— Але покажи їм лише малюнок на грудях, — застерегла вона. — Його першим. Малюнок на спині мусиш тримати під ганчіркою ще тиждень. Зрозумів?
— Скільки я вам винен?
— Ніскільки, — сказала вона. — Якщо ти носитимеш на собі ці картинки, моя втіха стане мені платнею. Я сидітиму тут наступні два тижні й думатиму про те, які мої картинки дотепні, бо вони завжди пасують кожному їхньому власнику і його внутрішньому світу. А тепер іди з цієї халабуди і ніколи сюди не повертайся. Прощавай.
— Агов! Велике Розкриття!
Вивіска із червоними літерами хиталася від нічного вітру.
І от година настала. Суботнім вечором зібрався схвильований натовп, тупцюючи ногами на гарячій тирсі.
— Через хвилину… — хазяїн тицьнув своїм картонним гучномовцем, — у наметі, прямо за моєю спиною, ми покажемо Таємничий Портрет на грудях Людини-картинки! Наступної суботи, в цей самий час і на цьому самому місці, ми покажемо малюнок на спині Людини-картинки! Приходьте і приводьте друзів!
Безладно загриміли барабани.
Містер Вільям Філіппус Фелпс зірвався і зник; юрба посунула у намет і, потрапивши всередину, побачила, що він уже заліз на поміст. Оркестр видував зі своїх інструментів якусь джигу.
Він пошукав очима дружину і побачив її. Вона стояла, загублена в натовпі, ніби чужа, ніби прийшла подивитися на якогось виродка, із презирливою цікавістю на обличчі. Врешті-решт, він був її чоловіком, а сьогодні збирався показати те, що вона про нього не знала. Цього вечора він стояв посередині гамірного всесвіту, ярмаркового моря, і це сповнювало його відчуттям страшенної гордості, сили і тепла. Навіть інші виродки: Скелет, Хлопчик-тюлень, Йог, Чарівник, Повітряна Куля — усі вони, розкидані поміж натовпу, були лише глядачами.
— Леді та джентльмени, настала велика мить!
Загриміли фанфари, загула під ударами паличок волова шкіра на барабанах.
Містер Вільям Філіппус Фелпс скинув свою накидку на землю. Динозаври, тролі, напівжінки-напівзмії корчилися і звивалися на його шкірі в яскравих променях світла.
Натовп ошелешено видихнув. І справді, ніколи ще не бачили їхні очі таких татуювань! Здавалося, що очі потвор звужувалися, блимали й горіли червоним і блакитним вогнем. Від рожевих троянд на його пальцях наче йшов солодкий аромат. Тиранозавр витягся вгору на всю довжину його ноги, і звук мідної сурми нагадував рев, що виривався з червоної горлянки доісторичного чудовиська. Містер Вільям Філіппус Фелпс був музеєм, що зненацька ожив. В електрично-блакитному морі плавали риби. Під жовтими сонцями мерехтіли фонтани. Посеред полів достиглої пшениці стояли старовинні будівлі. Вогненні хвости ракет гнали їх уперед безкрайніми просторами м’язів і шкіри. Найменший його подих загрожував усьому намальованому всесвіту хаосом. Здавалося, його тіло охоплювало полум’я, істоти ухилялись від вогню, відступали перед нестерпним жаром його гордості, яка тільки збільшувалась від захоплених поглядів публіки.
Хазяїн балагану взявся пальцями за липкий пластир. Публіка напирала ближче, принишкнувши у напівтемному наметі, як у величезній печі.
— Ви такого ще ніколи не бачили! — крикнув хазяїн.
І він зірвав пластир.
На якусь мить усе завмерло. В цю мить Людина-картина подумав, що Розкриття стало жахливим і непоправним провалом.
Але публіка раптом тихо застогнала.
Хазяїн відступив назад, не зводячи з нього очей.
Ще за мить на дальньому краї натовпу закричала і заплакала жінка. Вона ніяк не могла заспокоїтись.
Людина-картинка повільно опустив очі на свої оголені груди й живіт.
Від побаченого троянди на його руках зблякли і почали всихати. Здавалося, все живе наче змарніло, скрутилося, згорнулося від арктичного холоду, що хвилями розходився від його серця назовні, щоб заморозити і знищити їх. Він затремтів. Його руки здійнялися вгору, щоби торкнутися неймовірної картини, яка жила, рухалася, пульсувала. Він ніби зазирнув до маленької кімнати, і сцена з чийогось життя, яку він побачив, була настільки інтимною, настільки неможливою, що й довго дивитися на неї було неможливо, щоб не відвернути погляду.