На картинці були зображені його дружина, Лизабета, і він сам.
І він вбивав її.
Перед очима тисячі людей у темному наметі посеред чорних лісів Вісконсина він вбивав свою дружину.
Його товстезні, прикрашені квітковим орнаментом руки застигли у неї на шиї, її обличчя темнішало, а він душив її, він цілу хвилину душив її. Усе було як насправді. Поки юрба спостерігала, вона померла, а йому стало дуже зле. Він ледь тримався, щоби не впасти просто між юрми. Стінки намету раптом химерно затріпотіли і забилися, наче крила величезного кажана. Останнім, що він почув, було жіноче схлипування десь у дальньому кутку намету.
То плакала Лизабета, його дружина.
Тієї ночі його постіль змокла від поту. Звуки ярмарку розтанули, і його дружина теж принишкла у своєму ліжку. Він намацав гладенький пластир на грудях. Його примусили наклеїти його знову.
Він знепритомнів, а коли прийшов до тями, хазяїн нагримав на нього:
— Чого ти не сказав, що зображено на цій картинці?
— Я не знав, я взаправду не знав, — сказав Людина-картинка.
— Господи всемогутній! — сказав хазяїн. — Ти до смерті всіх налякав. До смерті налякав Ліззі, до смерті налякав мене. Боже, де ти зробив те бісове татуювання? — він здригнувся. — Вибачся перед Ліззі, негайно.
Над ним нахилилася дружина.
— Пробач мені, Лизабето, — слабко протягнув він із заплющеними очима. — Я не знав.
— Ти зробив це навмисно, — сказала вона. — Хотів мене злякати.
— Мені шкода.
— Або вона, або я, — сказала вона.
— Лизабето…
— Ти мене чув. Або ти зведеш її, або я кидаю це все.
— Отак, Філе, — сказав хазяїн. — Отакі справи.
— Хіба ви зазнали збитків? Хіба юрба зажадала гроші назад?
— Не про гроші йдеться, Філе. Якщо ти вже питаєш про це, то щойно чутка розійшлася, з’явилися ще сотні охочих. Але я не стерплю такої гидоти на своєму шоу. Ти зведеш те татуювання! Скажи, Філе, це ти так собі уявляв невинний жарт?
Він перевернувся на інший бік у теплому ліжку. Ні, це не жарт. Аж ніяк ні. Він перелякався так само, як усі. Це не жарт. Ота кордупляна стара запилюшена відьма, що вона зробила з ним, і як вона це зробила? Це вона її намалювала? Ні, вона сказала, що картинка не закінчена, що він сам власним потом і власними думками завершить її. Що ж, він із цим впорався.
Але, хай там як, чому знявся такий галас? Він не хотів нікого вбивати. Не хотів убивати Лизабету. Як ця дурнувата картинка повинна пекти його тут, на його шкірі під пластирем?
Він тихенько, обережно водив по ній пальцями, обережно торкаючись вібруючого під пластирем місця. Він притиснув сильніше і відчув у цьому місці сильний жар. Він майже відчував, як ця диявольська картинка впродовж усієї ночі вбиває, і вбиває, і вбиває його дружину.
«Я не хочу її вбивати», — подумки повторював він, дивлячись на ліжко дружини. А тоді, через п’ять хвилин, прошепотів уголос:
— Чи хочу?
— Що? — плаксиво запитала вона, прокидаючись.
— Нічого, — сказав він, помовчавши. — Спи.
Чоловік із машинкою, що дзижчала в руці, нахилився вперед.
— Я беру п’ятірку за дюйм. Татуювання дорожче зводити, ніж набивати. Ну добре, знімай пластир.
Людина-картинка послухався.
Майстер відсахнувся.
— Господи! Не дивно, що ти хочеш її позбутися. Мерзота. Не хочу навіть дивитися, — він клацнув машинкою. — Готовий? Це не боляче.
Хазяїн балагану стояв поряд у наметі і спостерігав. Через п’ять хвилин майстер, подумки лаючись, замінив головку машинки. Ще через десять хвилин він відсунув стільця назад і почухав голову. Через півгодини він підвівся, сказав містеру Вільяму Філіппусу Фелпсу вдягатися і почав складати інструменти.
— Стривайте-но, — сказав хазяїн. — Ви ж не закінчили.
— І не збираюся, — сказав чоловік.
— Я ж добре плачу. Що не так?
— Нічого, крім того, що клята картинка не бажає зникати. Бісове чорнило, мабуть, вколоте аж до кісток.
— Яка нісенітниця!
— Містере, я цим займаюся вже тридцять років і ніколи не бачив нічого подібного. У дюйм завглибшки, кажу вам.
— Але ви мусите його звести! — закричав Людина-картинка.
Майстер похитав головою.
— Є тільки один спосіб.
— Який?
— Береш ножа і вирізаєш його з грудей. Довго не проживеш, але картинки позбудешся.
— Поверніться негайно!