Але майстер уже пішов.
Знадвору долинав гамір натовпу, що зачекався вже цього недільного вечора.
— Неабияка юрба, — сказав Людина-картинка.
— Але вони не побачать того, за чим прийшли, — сказав хазяїн. — Якщо ти і вийдеш туди, то тільки із цим пластирем. Нахились-но, дай подивитися, що там у тебе на спині. Можливо, ми зможемо влаштувати Розкриття цього малюнка замість першого.
— Вона сказала, що він не буде готовий ще з тиждень. Та стара сказала, що знадобиться якийсь час, аби він сформувався і проступив на шкірі.
Хазяїн обережно відірвав смужку липкого пластиру зі спини Людини-картинки.
— Що там видно? — видихнув зігнутий містер Фелпс.
Хазяїн приліпив пластир назад.
— Ти невдаха, Фелпсе, повний провал, га? Як ти дозволив тій старій так себе розмалювати?
— Я не знав, хто вона.
— З цією картинкою вона тебе точно надурила. Тут її просто немає. Взагалі нічого, жодної цяточки.
— Вона ще проступить. От побачите.
Хазяїн засміявся.
— Гаразд. Готовий? Частину тебе ми публіці все-таки покажемо.
Під мідний грім музики вони вийшли до публіки.
Він стояв, неначе страхолюд, посеред темряви, витягнувши руки, як це робить сліпець, щоби втримати рівновагу у цьому несамовитому, віднедавна перехнябленому світі, який летить на тебе й ось-ось жбурне у дзеркало, перед яким він стояв, піднявши руки. На рівному, тьмяно освітленому столі стояв перекис, різні кислоти, срібні ножиці і шматочки шліфувального паперу. Він випробував усе по черзі: то змочував зловісне татуювання на грудях, то шкріб його. Так він пропрацював годину.
Раптом йому здалося, що хтось стоїть позаду у дверях його фургона. Була третя година ночі. Він вловив слабкий пивний запах. Вона повернулася з міста. Він чув її повільне дихання, але не обернувся.
— Лизабето? — запитав він.
— Краще тобі здихатись його, — сказала вона, дивлячись, як він водить шліфувальним папером. З порога вона пройшла всередину.
— Я не хотів таких картинок, — сказав він.
— Хотів, — сказала вона. — Ти так і планував.
— Не планував.
— Я тебе знаю, — сказала вона. — О, я знаю, що ти мене ненавидиш. Втім, байдуже. Я теж тебе ненавиджу, і то вже давно. Господи, невже ти думав, що відколи ти почав обростати жиром, тебе хтось любить? Ти не вмієш ненавидіти. Хочеш, я тебе навчу?
— Дай мені спокій, — сказав він.
— Ти виставив мене на посміховисько перед усім отим натовпом!
— Я не знав, що там під пластирем.
Вона ходила навколо столу, вперши руки в боки, виплескуючи свою злість на стіни, на ліжка, на стіл. А він думав: «Чи, може, я знав? Хто намалював цю картинку — я чи відьма? Хто вивів ті лінії? І як? Невже я справді хочу її смерті? Ні! Але…» Він дивився, як його дружина підходила ближче і ближче, бачив, як від лементу напнулися і тремтять на її шиї жили. Оце і це, і ось іще це в нього не так! Про се і те, і он те гидко навіть згадувати! Він брехун, підступний бридкий лінивий гладун, він малий виродок. Невже він гадає, що дорівняється до хазяїна чи напиначів наметів? Невже він вважає себе граційним, наче ельф, чи зійшлим із полотна Ель Ґреко? Да Вінчі, точно! Мікеланджело, куди там! Вона лаялась. Вона шкірила зуби.
— Знаєш, ніхто не примусить мене залишитись із тобою, бо я не хочу, щоби твої брудні лапи мене торкались! — тріумфально закінчила вона.
— Лизабето, — сказав він.
— Не лизабеткай мені! — заверещала вона. — Я знаю, що ти задумав. Хотів налякати мене тією картинкою. Гадав, що я не насмілюсь піти від тебе. Що ж!
— Наступної суботи Друге Розкриття, — сказав він. — Ти пишатимешся мною.
— Пишатимусь! Ти жалюгідний і дурний. Боже, та ти наче кит. Ти колись бачив кита, викинутого на берег? Я колись бачила у дитинстві. Лежав на піску, а тоді його застрелили рятувальники з пляжу. Господи, кит!
— Лизабето.
— Я йду, досить із мене. І я хочу розлучення.
— Не треба.
— І я вийду заміж за чоловіка, а не за гладку бабу — ось хто ти такий, бо на тобі стільки жиру, що не розбереш твоєї статі.
— Ти не можеш мене кинути, — сказав він.
— Побачиш!
— Я кохаю тебе, — сказав він.
— Невже? — сказала вона. — Подивись на свою картинку.
Він простяг до неї руку.
— Не лізь до мене, — сказала вона.
— Лизабето.
— Не підходь. Мене від тебе вивертає.
— Лизабето.
Здавалося, всі очі на його шкірі ніби спалахнули, всі змії засичали, всі чудовиська заворушились, усі пащі порозкривалися і заклацали зубами. Він пішов на неї — не як один чоловік, а як цілий натовп.
Він відчув, як неймовірний запас апельсинової шипучки стрімко тече його артеріями, як потоки коли і лимонаду у млоїстій злості пульсують у його ногах, у зап’ястях, у серці. Океани гірчиці, соусу, мільйони склянок напоїв, у яких він топив себе впродовж року — усе разом тепер закипіло, а лице прибрало кольору пропареної яловичини. А рожеві троянди на його руках видалися м’ясожерними квітами, які багато літ ховалися у вологих джунглях, а тепер, зголоднівши, вирвалися на волю, у нічне повітря.