Він грався з неймовірною конструкцією, яку тримав у руках.
— А що б ви сказали, якби змогли уявити дуже великого павука у справді гігантській схованці? Коли дитина на бігу чує, як хтось засмоктує повітря в себе, як щось її хапає, а відтак вона зникає з глухим звуком. Що скажете? — сер Роберт уважно розглядав дерева. — Вигадки та побрехеньки? Хоча, зрештою, чому б і ні? Еволюція, селекція, зростання, мутації і — ш-ш-шух!
Він знову стукнув тростиною по землі. Люк відчинився й зачинився.
— Фіннеґан, — мовив він.
Небо потемніло.
— Дощ! — глипнувши на хмари холодним поглядом сірих очей, він простягнув руку, либонь, щоби доторкнутися до зливи. — Чорт! Павукоподібні ненавидять дощ. І наш великий темний Фіннеґан також.
— Фіннеґан! — роздратовано вигукнув я.
— Так, я вірю в нього.
— Павук, більший за дитину?
— Вдвічі більший.
Холодний вітер війнув на нас мрякою.
— Господи, я ненавиджу відступати. Мерщій, перш ніж ми підемо геть. Сюди.
Сер Роберт відгріб палицею сухе листя, виставляючи напоказ дві сіро-коричневі кулі.
— Що це? — схилився до них я. — Старі гарматні ядра?
— Ні, — він розколов сіруваті кулі. — Всього-на-всього ґрунт.
Я доторкнувся до розбитих грудок землі.
— Це наш Фіннеґан викопує, — пояснив сер Роберт. — Щоби вирити свій тунель. Він розбиває землю великими граблеподібними хеліцерами,[31] ліпить кулі, переносить їх щелепами і викидає по той бік діри, — на тремтячій долоні сер Роберт простягнув з півдюжини дрібних грудочок. — Це нормальні кульки, які викидають з крихітних тунелів. Майже іграшкові, — він торкнув палицею величезні кулясті форми біля наших ніг. — А тепер поясніть мені ці!
Я зайшовся сміхом:
— Мабуть, то діти зліпили їх із багнюки.
— Дурниці! — роздратовано вигукнув сер Роберт, позираючи то на дерева, то на землю. — Богом присягаюся, десь тут огидна почвара вистежує нас з-під оксамитового люка. Може, ми взагалі на ньому стоїмо. Господи, ну годі витріщатися! Краї його дверей — нерівні. А він талановитий архітектор, цей Фіннеґан. Геній камуфляжу.
Сер Роберт і далі захоплено марив про темну землю, павука, його тонкі лапи та невситимий рот, а вітер тим часом, завиваючи, хилитав гілля дерев.
Раптом сер Роберт підняв вгору тростину.
— Ні! — закричав він.
Я не мав часу обернутися. Плоть закам’яніла, а серце спинилося.
Щось вчепилося мені в спину.
Мені здалося, ніби я чую, як відкорковують величезну пляшку чи відкривають люк. Щось огидне повзло вниз по моєму хребту.
— Стійте! — закричав сер Роберт. — Негайно!
Він наніс удар своєю тростиною. Я лантухом упав на землю. Він скинув те щось із моєї спини, а тоді підняв.
Виявилось, що вітер зламав суху гілляку та швиргонув її на мене.
Тремтячи всім тілом, я важко піднявся.
— Безглуздя, — повторив я з дюжину разів. — Безглуздя. Чорт забирай, цілковите безглуздя.
— Безглуздю — ні! Бренді — так! — промовив сер Роберт. — Хочете бренді?
Небо над нами тепер було абсолютно чорним. Ринула злива.
Одні двері змінювалися іншими, а ті — ще одними, й ось ми нарешті в кабінеті сера Роберта в його маєтку. Тепла, багата кімната, в якій полум’я тліло в легкому протязі каміна. Ми жадібно заковтували сандвічі, чекаючи, коли припиниться дощ. Сер Роберт припускав, що той закінчиться до восьмої вечора, і ми у світлі місяця з великою нехіттю могли би повернутися до Чесемського лісу. Я пам’ятав про гілляку, що впала, пригадував її павучий дотик і п’янів як від вина, так і від бренді.
— Тиша в лісі, — промовив сер Роберт, доїдаючи вечерю. — Який убивця міг би створити таку тишу?
— Надзвичайно розумна людина з безліччю отруєних приманок і з достатніми запасами інсектицидів могла б убити кожну пташку, кожного кролика, кожну комаху, — відповів я.
— Навіщо їй це робити?
— Аби переконати нас, що десь неподалік є величезний павук. Щоби вдосконалювати свої лиходійства.
— Тишу помітили тільки ми з вами. Поліція не звернула на неї жодної уваги. Навіщо вбивці йти на всі ці труднощі просто так?
— Ви би ще запитали, навіщо йому вбивати.
— А от цього, мабуть, не питав би, — сер Роберт запив їжу добрим ковтком вина. — Істота з ненажерливою пащекою спустошила ліс. Коли не зосталося більше нічого, вона заходилася красти дітей. Тиша, вбивства, засилля павуків-каменярів,[32] величезні земляні кулі — все сходиться.
31
Хеліцери — перша пара головних кінцівок у хеліцерових, використовується як щелепи для захоплення та розривання здобичі. Складається з 2–3 члеників, які часто закінчуються клешнею.
32
Павуки-каменярі належать до родини мігаломорфних павуків (Mygalomorphae) із великими хеліцерами і водяться як у Старому, так і в Новому Світі.