Рука сера Роберта поповзла по столу — справжнісінький тобі вимитий, наманікюрений павук. Спинившись, він склав тонкі долоні у чашу.
— На дні павучого лігва є звалище, куди господар скидає рештки комах, якими він ласував. Уявіть собі звалище нашого Великого Фіннеґана!
Я уявив. Перед очима постали гігантська істота з безліччю ніг, причеплена до темного люка під лісом, і дитина, яка бігла в присмерку, наспівуючи щось. Раптом хтось засмоктує повітря в себе — і пісенька обривається, не лишаючи по собі нічого, окрім спорожнілої просіки та глухої луни від зачиненого люка. А під темною землею вовтузиться павук: крутить, заплітає павутиною оглушену дитину, тихо оркеструючи своїми лапами.
На що буде схоже звалище такого павука? Рештки яких численних банкетів гнитимуть там? Я затремтів.
— Дощ припиняється, — схвально кивнув сер Роберт. — Назад до лісу. Я тижнями малював карту цього клятого місця. Всі тіла було знайдено на одній і тій же галявині. Саме туди вбивця, якщо то була людина, приходив! А, може, там, у гробниці, живе незвичайний шовкопряд, майстер земляних тунелів, творець дивовижних дверей.
— Мені обов’язково все це слухати? — запротестував я.
— Слухайте далі, — сер Роберт допив останній бокал бургундського. — Викинуті тіла бідних дітей знаходили з інтервалом у тринадцять днів. Це означає, що кожні два тижні наш огидний восьминогий мисливець має їсти. Сьогодні — чотирнадцята ніч з тих пір, як від останньої дитини не знайшли нічого, окрім шкіри. Сьогодні наш непримітний друг повинен бути вельми голодним. Отож! Не мине навіть години, як я познайомлю вас із Фіннеґаном, великим і жахливим!
— І все це, — промовив я, — змушує мене ще раз випити.
— Я йду, — сер Роберт ступив крізь одні з дверей часів Людовика Чотирнадцятого,[33] — на пошуки останніх, найогидніших дверей у моєму житті. Ви йдете зі мною?
— Так, чорт забирай, я йду!
Сонце сіло, дощ минув, і хмари розвіялися, щоби явити холодний, тривожний місяць. Ми йшли, занурені у власну тишу, яка була частиною тиші втомлених стежин і просік, а тоді сер Роберт тицьнув мені в руки маленький срібний пістолет.
— Навряд чи він вам допоможе. Вбивство величезного павука — нелегке завдання. Важко здогадатися, коли слід зробити перший постріл. Якщо не влучити — другого шансу вже не буде. Кляті створіння — що великі, що маленькі — рухаються блискавично!
— Дякую, — я взяв зброю. — Мені треба випити.
— Авжеж, — сер Роберт простягнув мені срібну баклажку для бренді. — Пийте, скільки треба.
Я хильнув дещицю.
— А ви?
— У мене є власна баклажка, — сер Роберт підняв її. — Для особливої нагоди.
— На що ви чекаєте?
— Я мушу заскочити чудовисько зненацька і тому, коли натраплю на нього, маю діяти на тверезу голову. За чотири секунди до того, як воно мене схопить, я сьорбну цього чарівного «Наполеона»,[34] присмаченого неприємним сюрпризом.
— Сюрпризом?
— Ох, не поспішайте. Ви все побачите. Так само як і цей підступний душогуб. А тепер, шановний, нам потрібно розділитися. Я піду цією дорогою, а ви — тією. Не заперечуєте?
— Які заперечення, якщо я до смерті наляканий? Що це?
— Тримайте. На випадок, якщо я зникну, — він простягнув мені скріплений печаткою лист. — Прочитайте його вголос констеблю. Це допоможе визначити, де знаходимось я та Фіннеґан. Хтось втрачає, хтось знаходить.
— Будь ласка, без подробиць. Я почуваюся останнім йолопом, тому що поплівся за вами, в той час коли Фіннеґан, якщо він існує, сидить у теплі, десь під нашими ногами, і ще й примовляє: «Ці ідіоти наді мною, бігаючи туди-сюди, заклякнуть від холоду. Гадаю, варто дати їм замерзнути».
— Сподіваюся, з одним із нас все буде гаразд. Зараз же йдіть геть. Якщо ми вештатимемося разом, він не вистрибне. А будемо поодинці — він визирне з найменшої тріщини, огляне пейзаж величезним яскравим оком, знову пірне вниз — жух! — й один із нас провалиться у пітьму.
— Тільки не я. Будь ласка, тільки не я.
Нас розділяло не більше шістдесяти футів, і в тьмяному світлі місяця ми вже почали втрачати один одного.
— Ви там? — здалеку погукав сер Роберт крізь листяну пітьму.
— Хотів би, щоб ні! — гукнув я у відповідь.
— Рухайтеся далі! — долинуло до мене. — Не втрачайте мене з поля зору. Підійдіть ближче. Ми вже майже на місці. У мене інтуїція, здається, я відчуваю…
33
Людовик XIV Король-Сонце (фр. Louis XIV 1638–1715) — французький король, який правив Францією з 1643 по 1715 р. Отримав при народженні ім’я Людовик Богоданий, відомий також як «король-дитя», а потім — «король-сонце». Був покровителем мистецтв і наук.
34
Йдеться про знаменитий французький коньяк «Наполеон», витримка якого налічує не менше років.