Коли зникла остання хмара, місячне сяйво блиснуло діамантами, щоби показати, як сер Роберт, примруживши очі, розмахує руками, наче антенами, важко хапає повітря ротом, сподіваючись на щось.
— Ближче, ближче, — долинало до мене. — Я чую, як він дихає. Будьте поряд. Не ворушіться. Можливо…
Він застиг на місці. У виразі його обличчя було щось таке, від чого мені хотілося підскочити, підбігти та зіштовхнути його з купини, на якій він стояв.
— Сере Роберте! О Господи! — заволав я. — Тікайте!
Проте сер Роберт наче приріс. Одна його рука метлялася у повітрі, наче шукала щось чи прагнула до чогось доторкнутися, в той час як інша витягла срібну фляжку з бренді. У місячному сяйві він здійняв її високо вгору, немовби цокаючись з Фатумом.[35] А відтак, долаючи відразу, зробив один, два, три, Боже мій, чотири неймовірних ковтки!
Він розвів руки в боки, стоячи проти вітру, закинув голову назад, регочучи, наче хлопчина, і востаннє ковтнув свого таємничого напою.
— Гаразд, Фіннеґане, з-під землі ти чи із землі, — закричав сер Роберт. — Ну ж бо! Забирай мене.
Він гупнув ногою.
Переможно заволав.
І зник.
Все це тривало лише мить.
Блиск, мигтіння. Темний кущ виріс з-під землі, з шелестом всмоктав у себе повітря — тіло глухо впало, і дверцята з тріском зачинилися.
Галявина спорожніла.
— Сере Роберте, втікайте!
Але втікати вже не було кому.
Навіть не замислюючись над тим, що мене теж можуть схопити та змусити зникнути, я похитуючись пішов до місця, де сер Роберт виголосив свій відчайдушний тост.
Я стояв, вдивляючись у землю та листя, — ні звуку, і тільки серце моє стугоніло, коли вітер здмухував листя, оголюючи камінці, суху траву та голу землю.
Я, напевно, звів голову та завив, наче пес на місяць, а тоді впав на коліна і, забувши про страх, заходився розгрібати землю в пошуках дверцят до підземної гробниці, де тихий клубок ніг ткав нитки, зв’язуючи та муміфікуючи здобич, яка донедавна була моїм другом. «Ось вони, останні двері», — промайнула в моїй голові божевільна думка, коли я викрикував ім’я мого друга.
Я знайшов лише його люльку, тростину та фляжку з-під бренді, яку він загубив, коли розпрощався з ніччю, з життям, з усім на світі.
Підвівшись, я шість разів вистрелив у німотну землю, хоча це було цілковитою дурницею. Хитаючись, я брів через цю його раптову могилу, цю замуровану гробницю, намагаючись почути приглушені крики, волання чи плач — але все було марно. Я ходив колами, беззбройний, стримуючи поєднані з риданням крики. Я би залишився там на всю ніч, але листяна злива та люте павуче хилитання зламаних гілок сповнили моє серце панічним жахом. Я побіг геть, все ще протинаючи його іменем запечатану хмарами тишу. Десь там ховався і місяць.
Опинившись біля садиби, я загупав у двері, смикаючи їх та горланячи щось, аж поки не згадав, що вони відчиняються всередину і їх ніхто ніколи не замикав на замок.
В бібліотеці я був самотній як перст, і тільки лікер ще підтримував у мені життя. Я читав листа, якого сер Роберт залишив по собі:
«Мій любий Дугласе.
Я старий і вже набачився всього, але не божевільний. Фіннеґан існує. Мій фармацевт дав мені сильну отруту, яку я підлив у бренді, що взяв із собою у нашу прогулянку. Я вип'ю це зілля до краплі. Фіннеґан, не знаючи, що я — отруєна закуска, швидко затягне мене до себе. Ось я є — а ось мене немає. Я стану зброєю, що спричинить його смерть через хвилину після моєї. Не вірю, що на світі є ще такі жахні почвари, як він. Він зникне, і з його родом буде покінчено.
Незважаючи на мою старість, я надзвичайно допитливий. Я не боюся смерті, бо мій лікар сказав, що коли мене не вб'є якийсь нещасний випадок, то це зробить рак.
Я міркував над тим, щоби підсунути нашому нічному вбивці отруєного кролика, але тоді б я ніколи не дізнався, чи насправді він існує, а якщо так, то де саме. Фіннеґан сконав би у своїх жахних тунелях, а я ніколи би нічого не дізнався. А обравши свій шлях, я на одну тріумфальну мить дізнаюся істину. Заздріть мені. Бійтеся за мене. Моліться за мене. Пробачте, що йду, не попрощавшись. Мій любий друже, бережіть себе».
Я склав листа та заридав.
Ніхто більше про сера Роберта не чув.
Дехто казав, що він наклав на себе руки, розігравши власну мелодраму, і що якось ми знайдемо його зогниле готичне тіло; подейкували, що це він вбивав дітей, що саме ця його захопленість дверними стулками та завісами і взагалі дверима породила в ньому нездоровий інтерес до одного з видів павуків та призвела до диких планів зі створення найдивовижніших дверей в історії. Казали, що перед смертю він сам викопав ту зловісну нору і стрибнув туди в мене на очах, щоб увічнити історію про страшного Фіннеґана.
35
Фатум (лат. Fatum — доля) — присуд долі; божество, частіше — божества, подібні до грецьких мойр.