— А тепер ви, — запитала вона, — хто такий ви?
Примарний пасажир, запримітивши в її обличчі вираз сумної дитини, яку він міг зустріти багато-багато років тому, переповідав своє життя.
— Я двісті років «жив» в одній місцині за Віднем. Щоби сховатися від нападок як атеїстів, так і справжніх вірян, я ховався на запилюжених стелажах бібліотек і живився міфами та цвинтарними оповідками. Вряди-годи я смакував розкішними опівнічними трапезами з паніки та жаху, коли коні розбігалися навсібіч, валували собаки та катапультувалися коти… а я струшував крихти з могильних плит. З плином років мої співвітчизники з невидимого світу зникали один за одним, адже замки занепадали або ж лорди здавали свої населені привидами обійстя в оренду жіночим клубам або готелям. А нас, примарних бездомних блукальців, поливали дьогтем зневіри, топили в болотах сумніву, топтали в полях зневаги або відвертих насмішок. Щодня населення зростало ледь не вдвічі — і зневіра теж, тому всі мої друзі-привиди позникали. Я останній, хто намагається перетнути потягом Європу, щоби дістатися до безпечного, промоченого дощем замку, де люди справді лякаються пороху й диму заблукалих душ. Англія і Шотландія — для мене!
Його голос розтанув у тиші.
— А як вас звати? — нарешті запитала вона.
— У мене немає імені, — прошепотів він. — Тисячі туманів відвідали мій родинний склеп. Тисячі дощів пролилися на мій надмогильний камінь. Сонце, вода і туман знищили всі позначки. Моє ім’я розтануло в квітах, траві та мармуровій пилюці.
Він розплющив очі.
— Навіщо ви робите це? — запитав. — Допомагаєте мені?
Коли правдива відповідь зірвалася з уст, вона всміхнулася:
— Мені в житті завжди бракувало жар-птиці.
— Жар-птиці!
— Я жила, як совине опудало. Не черниця, але заміж так і не вийшла. Доглядаючи за матір’ю-інвалідом і напівсліпим батьком, я віддалася лікарням, смертним ложам, нічним крикам і лікам, а це не ті парфуми, які здатні привабити чоловіка. Тож і я сама як привид, бачите? А тепер, сьогодні, у віці шістдесяти шести років, я нарешті знайшла у вас дивовижно інакшого пацієнта — зовсім несхожого. О, Боже, оце так виклик! Перегони! Я виведу вас із потяга, проведу крізь паризькі натовпи, а тоді через море — з потяга і на пором! Це моя…
— Жар-птиця! — викрикнув пасажир, і спазми сміху здавили його.
— Жар-птиця! Так, саме вона! Але, — поцікавилася вона, — хіба вони в Парижі не кидають птиць на жарівниці так само, як і священиків на багаття?
Він заплющив очі й прошепотів:
— У Парижі? Ну звісно.
Потяг завив. Минула ніч.
І вони прибули в Париж.
Щойно вони приїхали, як шестирічний хлопчик, пробігаючи повз, наче закляк. Він витріщався на примарного пасажира, а примарний пасажир кинув у відповідь погляд, сповнений антарктичної криги. Хлопчик скрикнув і втік. Стара медсестра відчинила двері й визирнула.
Хлопчик щось торохтів своєму батькові в дальньому кінці коридору. Батько рушив вперед з криком:
— Що тут відбувається? Хто налякав мого…
Чоловік спинився. За дверима його погляд застиг на примарному пасажирові зі «Східного експреса», що сповільнювався і гальмував. Язик у нього прилип до піднебіння.
— …мого сина? — закінчив він.
Примарний пасажир спокійно глянув на нього туманно-сірими очима.
— Я… — француз відсахнувся, недовірливо стиснувши зуби. — Вибачте! — видихнув він. — Мені прикро!
А тоді побіг геть, підштовхуючи сина.
— Бешкетник. Вперед! — їхні двері захряснулися.
— Париж! — луна пронеслася потягом.
— Замовкніть і покваптеся! — порадила Мінерва Геллідей, виштовхуючи свого старожитнього друга на платформу, переповнену сум’ятним настроєм і загубленим багажем.
— Я розтану! — вигукнув примарний пасажир.
— Не там, куди я вас веду! — вона виставила вперед кошик для пікніків і дивом заштовхнула чоловіка в останнє наявне таксі. Вони приїхали під грозове небо цвинтаря Пер-Лашез.[39] Величезна брама саме зачинялася. Медсестра витягнула жменю франків. Брама спинилася.
Там вони мирно блукали собі поміж десятків тисяч надгробків. Стільки холодних надгробків, стільки похованих душ! Раптом медсестра відчула запаморочення, біль у зап’ясті, а тоді холод ковзнув по лівому боці її обличчя. Вона труснула головою, наче хотіла вибавитися від цих відчуттів, і вони побрели далі серед могильних плит.
— Де ми влаштуємо пікнік? — спитав він.
39
Пер-Лашез (Pere Lachaise, буквально — «отець Лашез», на честь єзуїтського ченця) — один із найвідоміших цвинтарів Парижа. Розташований на сході міста.