І вони заснули.
Зрештою вони дісталися до моря.
Стояв туман, який перетворився на імлу, а той обернувся на краплі — потік сліз безмежного неба.
Це змусило похмурого пасажира розплющити очі, розліпити рота і пробурмотіти слова подяки примарному небу та узбережжю, яке навідали привиди припливу; а тим часом потяг спинився під дахом вокзалу, де натовп перейшов з вагонів на паром.
Східний привид відступив від юрми — останній силует у майже тепер примарному вагоні.
— Заждіть! — крикнув він тихо і жалісно. — Паром. Там же нема, де сховатись! А іще ж митниця!
Однак митники, кинувши короткий погляд на бліде обличчя, поховане під темною кепкою та хутряними навушниками, швидко замахали прапорцями, дозволяючи цій зимовій душі зійти на облавок. Щоби вона могла потрапити в оточення грубих голосів, гострих ліктів, потоків людей, які заколихалися, щойно паром затремтів і рушив. Медсестра помітила, що її тендітний крижаний супутник знову почав танути.
Гурт дітлахів, який з криками пробіг повз, змусив її крикнути:
— Хутко!
І вона ледь не схопила на руки кволого чоловіка і понесла вслід за хлопчиками та дівчатками.
— Ні! — кричав старий пасажир. — Гамір!
— Він незвичайний! — медсестра штовхала його крізь двері. — Цілющий гамір! Ось так!
Старий роззирнувся.
— Але ж, — прошепотів він, — це дитяча кімната.
Вона провела його в самий епіцентр криків і біганини.
— Дітки, — покликала вона.
Діти непорушно завмерли.
— Час розповідати казки!
Вони вже ладні були кудись бігти знову, коли вона додала:
— Час розповідати казки про привидів!
Вона наче випадково вказала пальцем на похмурого пасажира, котрий слабкими, блідими пальцями вхопився за шарф, що обмотував його крижане горло.
— Всім сісти! — наказала медсестра.
Діти, не перестаючи галасувати, вмостилися на підлозі. Вони сиділи навколо східного мандрівника зі «Східного експреса», неначе індіанці навколо вігвама, і витріщалися на його напіввідкритий рот, наче там вирувала морозна завірюха.
Старий затремтів. Мінерва швидко спитала:
— А ви справді вірите у привидів? Так?
— О так! — залунали крики. — Так!
Привид постатнів, так наче хтось встромив шомпол вздовж його хребта, підбадьорився. Яскраві, наче викресані дрібні вогники спалахнули в його очах. Зимовий рум’янець залив його щоки. І що більше діти тягнулися до нього, то вищим і жвавішим він ставав. Він вказав крижаним пальцем на дитячі обличчя.
— Я… — прошепотів він. — Я… — пауза. — …оповім вам жахну історію про справжнього привида!
— Так! — загорлали діти.
Він заходився розповідати, і палкість його розповіді вимальовувала тумани, притягувала імлу і запрошувала дощі; діти міцніше притиснулися одне до одного, утворивши ложе з вуглин, на якому він радо відігрівав свої кості. Поки він говорив, медсестра Геллідей, котра стояла біля дверей, бачила те ж саме, що побачив він, зоріючи крізь хистке море: примарні скелі, крейдяні бескиди, безпечні камені Дувра, і побіля них застиглі в очікуванні, переповнені шепотом башти та центральні вежі замків, де привиди, такі ж, якими вони були і раніше, чекають на мовчазних горищах. Дивлячись на це все, стара медсестра відчула, як її власна рука тягнеться до термометра у нагрудній кишені. Намацала свій пульс. Раптова пітьма торкнулася її очей.
А тоді хтось із дітей спитав:
— А ти хто?
Закутавшись у свій примарний саван, похмурий пасажир напружив уяву і відповів.
Лише звук корабельного гудка різко обірвав тривалі опівнічні історії. Приходили батьки, щоби забрати своїх загублених дітей подалі від «східного» джентльмена з примарними очима. Його голос пробирав до кісток, а він усе шепотів і шепотів, аж доки паром легенько не вдарився об причал і останнього хлопчика попри його спротив не забрали з каюти. Старий та медсестра зосталися самі в дитячій кімнаті, коли паром спинився і затремтів по-особливому, наче він теж чув, слухав і насолоджувався передсвітанковими оповідками.
Стоячи на трапі, мандрівник зі «Східного експреса» уривчасто сказав:
— Ні, мені не потрібна допомога, щоби спуститися. Дивіться!
Впевненим кроком він спустився трапом. Діти додали його постаті кольору, зросту й голосу, і що ближчав він до Англії, тим ширшою і вільнішою ставала його хода, тож коли він ступив на причал, з тонких губ його щасливо випурхнуло тихе зітхання, а медсестра позад нього насуплено спинилася й дозволила йому побігти до потяга.