— Хто це? — спитав він.
— Твоя донька. Познайомся, це — Олександра.
— Привіт, Олександре!
— А знаєш, як буде Олександра скорочено?
— Як?
— Саша, — сказала вона.
Він обережно торкнувся крихітної щічки.
— Привіт, Сашо, — сказав він.
Вітер
Того вечора о п’ятій тридцять задзвонив телефон. Був грудень і вже стемніло, коли Томпсон узяв слухавку.
— Алло!
— Привіт! Гербе?
— Це ти, Алліне?
— Твоя дружина вдома?
— Звісно ж. А що таке?
— Чорт!
Герб Томпсон спокійно тримав слухавку в руці:
— Але що сталося? В тебе якийсь дивний голос!
— Я би хотів, щоб ти заїхав до мене сьогодні ввечері.
— В нас будуть гості.
— Я би хотів, щоб ти у мене переночував. Коли твоя дружина їде?
— Наступного тижня, — сказав Томпсон. — Вона їде в Огайо днів на дев’ять. Її мати хворіє. Тоді я до тебе й приїду.
— Було би добре, якби ти приїхав сьогодні.
— Я сам би цього хотів. Але гості і все таке — дружина мене вб’є.
— Добре було б, якби ти заїхав.
— Але в чому річ? Знову цей вітер?
— О, ні! Ні.
— То це вітер? — запитав Томпсон.
Голос у слухавці трохи затнувся.
— Так… Так, це вітер.
— Але ж сьогодні тихий вечір і майже безвітряно!
— Цього цілком достатньо. Він дмухає у вікна і ледь колише завіски. Але цього досить, аби нагадати мені про себе.
— Послухай, чому б тобі не приїхати і не переночувати тут, у нас? — сказав Герб Томпсон, оглядаючи освітлений хол.
— О, ні! Надто пізно для цього. Він може перехопити мене по дорозі. Відстань надто велика. Я не наважуся, але в будь-якому разі дякую. Як не як, тридцять миль… дякую!
— Прийми снодійне!
— Останню годину я простовбичив у дверях, Гербе. І бачу, як він зароджується на заході. Там хмари, і я зауважив, як одна з них буквально розірвалася. Напевно, починається шура-буря.
— То випий хорошу снодійну таблетку. Телефонуй мені, коли завгодно. Навіть геть пізно, якщо захочеш.
— Будь-коли? — перепитав голос у слухавці.
— Звісно!
— Я так і зроблю, але було би краще, якби ти приїхав. Я б не хотів завдавати тобі незручностей. Ти мій найкращий друг, і цього я б не хотів. Можливо, краще буде, якщо я зустрінусь з ним на самоті. Вибач, що потурбував тебе!
— Для чого ж тоді друзі? Я от що тобі скажу: сідай за стіл і щось пиши, — сказав Герб Томпсон, переминаючись у холі з ноги на ногу. — І тоді ти забудеш Гімалаї і Долину Вітрів, усі ці урагани й тайфуни. Напиши ще один розділ своїх майбутніх подорожніх нотаток.
— Спробую. Мабуть, я так і зроблю. Так, я справді міг би цим зайнятись. Дякую, що дозволив турбувати себе!
— До дідька твоє дякую! Клади слухавку, бо дружина кличе мене вечеряти.
Герб Томпсон поклав слухавку.
Він пройшов і сів за обідній стіл, дружина — навпроти нього.
— То був Аллін? — запитала вона. Він кивнув. — Аллін з його вічними вітрами, що дмуть згори й із гір, вітрами розпеченими та крижаними, — сказала вона, простягаючи йому тарілку з їжею.
— У війну він через ті вітри у Гімалаях зазнав чимало лиха, — сказав Герб Томпсон.
— Але ж ти не віриш тому, що він розповідав про Долину?
— Звучить дуже правдоподібно.
— Видиратися в гори, встрявати в халепи! Навіщо чоловіки дряпаються так високо в гори й самі себе лякають до смерті?
— Тоді йшов сніг, — сказав Герб Томпсон.
— Справді?
— І дощ, і град, і вітер — усе нараз у тій долині. Аллін розповідав мені про це десятки разів. Описує він усе це дуже добре. Він був доволі високо в горах. Хмари і все таке. І долина вирувала.
— В'юсь об заклад, що саме так і було! — сказала дружина.
— Там натомість одного наче товклася ціла купа вітрів нараз — вітрів з усього світу, — Герб відкусив шматок. — Принаймні, так розповідав Аллін.
— Йому не слід було туди пхатися і дивитися на все те, — сказала вона. — Ви самі щось спершу вишукуєте, а потім забиваєте голову всілякими дурницями. Нібито вітри гніваються за вторгнення і тоді переслідують вас.
— Не смійся, він мій найкращий друг, — різко обірвав її Герб Томпсон.
— Але це все такі дурниці!
— І попри все йому багато чого довелося пережити. І той шторм у Бомбеї, і через два місяці тайфун у Новій Гвінеї. А той випадок в Корнуоллі?
— Я не можу співчувати чоловікові, котрий постійно потрапляє то в шторми, то в урагани, і через це в нього виробляється манія переслідування.
І тоді знову задзвонив телефон.