— Не відповідай, — сказала вона.
— Може, це щось важливе.
— Це просто знову Аллін.
Вони сиділи й вечеряли, а телефон дзвенів дев’ять разів, і вони не відповідали. Нарешті дзвінки припинилися. Вони закінчили вечеряти. З прочиненого вікна на кухні від легкого вітерцю хитнулись фіранки.
Телефон задзвонив знову.
— Я не можу чути, як він дзеленькає, — сказав Герб і взяв слухавку. — О, привіт, Алліне!
— Гербе! Він тут! Він нагнав мене!
— Ти надто близько до слухавки. Трохи відійди.
— Я стояв у відчинених дверях і чекав на нього. І бачив, як він пронісся автострадою і гнув одне за одним всі дерева, аж поки не пригнув їх коло мого будинку і не спробував шугнути у двері — але я зачинив їх перед самим його носом!
Томпсон нічого не сказав. Він не міг придумати, що відповісти, бо дружина спостерігала за ним, стоячи у дверях холу.
— Як цікаво, — сказав він нарешті.
— Він узяв в облогу весь будинок, Гербе. Тепер я не можу звідси вибратись і нічого не можу вдіяти. Але я таки надурив його: дозволив йому думати, що він спіймав мене — і коли він підлетів, щоби підхопити мене, я зачинив двері, ще й замкнув їх. Я був готовий до цього — готувався впродовж багатьох тижнів.
— Невже, Алліне? Розкажи мені про це, друже.
Герб Томпсон весело промовив ці слова у слухавку, поки дружина продовжувала за ним спостерігати, а піт цівкою стікав з його шиї.
— Це почалося шість тижнів тому…
— Правда? Продовжуй!
— Я вже гадав, що обдурив його. Гадав, що він облишив свої переслідування та спроби підібратися до мене. Але він просто вичікував. Шість тижнів тому я почув, як вітер сміється і щось шепоче тут, у закутках мого будинку. Це все тривало якусь годину, не більше — не надто голосно, але й не тихо. Потім він забрався геть.
Томпсон кивнув у слухавку.
— Радий чути це, радий чути!
Дружина не зводила з нього очей.
— Але наступної ночі він повернувся. Грюкав віконницями, здіймав іскри з коминка. Він повертався п’ять ночей поспіль — з кожним разом все сильніший. Коли я відчиняв вхідні двері, він намагався виперти мене, але був недостатньо сильний для цього. Сьогодні ж він саме такий.
— Радий чути, що тобі краще, — сказав Томпсон.
— Мені зовсім не краще, що там з тобою? Твоя дружина слухає нас?
— Так.
— Тоді зрозуміло. Це все звучить так по-дурному.
— Зовсім ні. Продовжуй.
Дружина Томпсона повернулася в кухню. Він трохи розслабився. Сів на маленький стільчик поруч із телефоном.
— Продовжуй, Алліне, виговорись — тоді краще спатимеш.
— Він зараз навколо будинку — наче великий пиловсмоктувач, що тикається носом в усі його вигини. І гне дерева навкруги.
— Дивно, Алліне, але тут нема жодного вітру!
— Звісно ж, йому до тебе байдуже: йому потрібен я.
— Гадаю, що це лише одне з пояснень.
— Це вбивця, Гербе, — найбільший з усіх відомих в історії, котрий коли-небудь виходив на пошуки своєї жертви. Великий гончак, що винюхує мене, аби віднайти. Він пхає свій довгий холодний ніс в будинок, винюхуючи повітря, і коли знаходить мене у вітальні, то витискає мене звідти; коли я переходжу до кухні, він поривається й туди. Просто зараз він рветься у вікна, але я їх укріпив і поставив нові петлі та засуви на дверях. Це міцний будинок. Раніше будували надійно. І я повмикав усюди світло. Будинок яскраво освітлений. Вітер слідував за мною з кімнати в кімнату, підглядаючи за мною крізь вікна, поки я його вмикав. Ого!
— Що сталося?
— Він щойно зірвав захисну сітку з вхідних дверей!
— Мені було би спокійніше, якби ти приїхав до нас і переночував, Алліне!
— Але я не можу! Я не можу вийти з будинку! І нічого не можу вдіяти! Бо знаю цей вітер. Господи, він такий потужний і розумний! Хвилину тому я намагався запалити сигарету, але невеликий протяг загасив сірник. Вітер любить витівки, йому подобається насміхатися з мене; в нього для цього купа часу — ціла ніч! І ось зараз… Боже мій, просто зараз одна з моїх книг про мандри — та, що лежить на столі в бібліотеці… якби ти її зараз бачив! Легенький вітерець, що дме бозна з якої шпарини в будинку, перегортає сторінки одну за одною. Шкода, що ти не бачиш цього. Ось мій вступ. Ти пам’ятаєш вступ до моєї книги про Тибет, Гербе?
— Так.
— «Ця книга присвячена тим, хто програв битву зі стихією; вона написана одним із тих, хто був свідком її розгулу, але йому завжди вдавалося врятуватись».
— Так, я це пам’ятаю.
— Світло вимкнулось!
У слухавці щось потріскувало.
— А зараз вже порвало дроти. Але ти ще тут, Гербе?