Тепер, на сьомий день перебування в «Ресторіумі», вона заледве долала сходинки, і тисячі сумнівів обсіли її.
— З одного боку, — розмірковувала вона вголос, — Марс аж ніяк не райський сад, як вони обіцяли. Кімнатка моя наче келія, басейн нікуди не годиться, а крім того, хіба ж вдови, котрі виглядають, наче гриби чи живі скелети, так вже прагнуть поплавати? Та й сам «Ресторіум» пропах вареною капустою і тенісними капцями!
Вона відчинила вхідні двері і з деяким роздратуванням гримнула ними.
Її здивували інші жінки, що зібрались у залі. Це нагадувало блукання в дзеркальному лабіринті на ярмарку, коли ти знову і знову натикаєшся на саму себе — те саме землисте обличчя, ті самі рученята, мовби курячі лапки, ті самі браслети, що постійно побрязкують на зап’ястях. Один за одним пропливали повз неї її власні відображення. Вона навіть витягнула руку вперед, але та не віддзеркалилась, бо то якась інша леді трясла пальцями і промовляла:
— Ми чекаємо на містера Теркелла. Ш-ш-ш!
— О! — прошепотіли усі.
І оксамитові портьєри розійшлися.
З’явився містер Теркелл, на диво спокійний; його очі єгипетського сфінкса дивилися наче на всіх нараз. Однак у ньому було щось, що змушувало усіх сподіватися, що ось зараз він крикне: «Привіт усім!» — і пухнасті песики почнуть стрибати через його ноги, через зчеплені у кільце руки та через спину. І опісля він почне танцювати із тими песиками, відтак із білосніжною, наче клавіатура піаніно, усмішкою — на всі тридцять два! — розкланяється навсібіч і зникне за кулісами разом із собачками.
Та частина місіс Беллоуз, з якою вона постійно сперечалася, з появою містера Теркелла очікувала почути звук дешевого китайського гонга. Його великі темні очі були такі неправдоподібно вологі, що одна зі старших леді жартома заявила, що помітила, як над ними завис рій комашок, котрі зазвичай кружляють над бочкою з дощовою водою. А місіс Беллоуз часом уловлювала запах нафталіну та випарів каліопи,[15] що йшли від його ретельно випрасуваного костюма.
Але з такою самою переконаністю дикунки, з якою вона сприймала всі попередні розчарування у своєму мінливому житті, вона загасила підозри і прошепотіла:
— Цього разу це справжнє. Тепер воно спрацює. Хіба ж у нас нема ракети?
Містер Теркелл вклонився. І посміхнувся посмішкою фігляра з комедії масок. [16] Літні леді заглянули йому кудись у горло, але побачили там лише первісний хаос.
Ще до того, як він почав говорити, місіс Беллоуз відчула, як він добирає кожне слово, добре промаслює його і вже слизьким кладе на рейки своєї промови. Серце її стиснулося, мовби крихітний кулачок, і вона зціпила свої порцелянові зубки.
— Друзі! — почав містер Теркелл, і серця присутніх обдало холодом.
— Ні, тільки не цього разу! — мовила місіс Беллоуз іще до того, як щось було сказано.
Вона відчула, що погана новина знову мчить на неї, а вона, наче власноруч прив’язана до колії, безпомічно спостерігає за тим, як велетенські чорні колеса загрозливо наближаються і вже доноситься попереджувальний свисток паровика.
— Виникла невеличка затримка, — оголосив містер Теркелл.
Наступної миті містер Теркелл, мабуть, крикнув, або ж хотів крикнути: «Леді, прошу сідати!» — голосом менестреля,[17] бо леді посхоплювались зі своїх місць і кинулись до нього, тремтячи від гніву.
— Затримка не буде надто довгою! — містер Теркелл заспокійливо підняв руки.
— Скільки?
— Лише тиждень.
— Тиждень?
— Так. Ви ж можете залишитись тут, в «Ресторіумі», ще на сім днів, чи не так? Врешті-решт маленьке зволікання не має значення, чи не так? Ви ж чекали на це все своє життя. Лише кілька зайвих днів!
— За двадцять доларів на день, — холодно подумала місіс Беллоуз.
— В чому річ? — скрикнула якась жінка.
— Труднощі юридичного характеру, — ухильно відповів містер Теркелл.
— Але в нас є ракета?
— Ну, т-так.
— Я вже чекаю тут цілий місяць! — заперечила літня леді. — Затримки, постійні затримки!
— Вона має рацію, — загукали усі.
— Милі леді! — пробурмотів містер Теркелл, погідно посміхаючись.
— Ми хочемо побачити ракету! — це вже сама місіс Беллоуз виступила вперед, загрозливо трясучи, наче іграшковим молотком, своїм кулачком.
Містер Теркелл глянув у очі немолодих леді поглядом місіонера серед канібалів-альбіносів.
— Що, зараз? — запитав він.
— Так, зараз! — закричала місіс Беллоуз.
16
Комедія масок, або комедія дель арте (італ. commedia dell’arte — артистична комедія) — різновид італійського імпровізованого народного театру доби Відродження, що успадкував традиції римської доби.
17
Менестрель (від лат. ministerialis — «слуга») — загальна назва поета-музиканта, професійного артиста Середньовіччя (з XII ст.) та раннього Відродження, який заробляє співом і грою на музичних інструментах з пам’яті.