Приморська кімната відпочинку була збудована в кінці західного крила будинку. Пані Банкрофт провела мене туди крізь скромні дерев’яні двері, і нам, щойно ми ввійшли, блиснуло в очі сонце.
— Лоренсе. Це пан Ковач.
Я підняв руку, щоби прикрити очі, й побачив верхній рівень із розсувними скляними дверима, які виходять на балкон. На цей балкон сперся чоловік. Він, певно, чув, як ми ввійшли; напевно, він також чув, як прибув поліційний катер, і здогадався, що це означає, та однак вдивлявся в море. Таке часом буває з тими, хто повернувся з того світу. А може, це прояв звичайного нахабства. Пані Банкрофт кивком наказала мені вийти вперед, і ми піднялися сходами, виготовленими з того ж дерева, що й двері. Я вперше помітив, що стіни кімнати знизу догори вкриті полицями з книжками. Сонце рівномірно вкривало їхні корінці жовтогарячим світлом.
Коли ми вийшли на балкон, Банкрофт повернувся до нас.
Він згорнув книжку, заклавши пальці помість закладинки.
— Пане Ковач, — він переклав книжку, щоб потиснути мені руку. — Радий нарешті з вами познайомитися. Як вам новий чохол?
— Гарний. Зручний.
— Так, я не надто цікавився деталями, але наказав своїм юристам знайти щось… підхоже, — він швидко озирнувся, наче шукаючи на обрії катер Ортеґи. — Сподіваюся, поліціянти були не надто настирливі.
— Поки що ні.
Банкрофт був схожий на Людину, Що Читає. На Світі Гарлана є дуже популярна зірка експерії на ім’я Ален Марріотт — актор, передусім відомий роллю мужнього молодого філософа-квелліста, який прищемляє носа жорстокій тиранії часів початку Заселення. Достовірність цього образу квеллістів сумнівна, але сам фільм непоганий. Я переглядав його двічі. Банкрофт був дуже схожий на Марріотта в цій ролі, тільки старший. Він був стрункий і елегантний, мав густе сріблясто-сіре волосся, зібране у хвіст, і суворі чорні очі. Книжка в його руці та полиці довкола нього здавались абсолютно природнім продовженням потужного розуму, який читався в очах.
Банкрофт торкнувся плеча своєї дружини зі зневажливою недбалістю, від якої мені в моєму тодішньому стані закортіло розридатися.
— Знову та жінка, — сказала пані Банкрофт. — Лейтенантка.
Банкрофт кивнув.
— Не переймайся цим, Міріам. Вони звичайні нишпорки. Я попереджав їх, що це зроблю, а вони мене проігнорували. Що ж, тепер пан Ковач тут, і вони нарешті сприймають мене всерйоз.
Він повернувся до мене.
— Поліціянти не надто допомогли мені в цьому питанні.
— Так. Вочевидячки, тому я й тут.
Ми подивилися один на одного, а я тим часом намагався вирішити, злюся я на цю людину чи ні. Він протягнув мене через половину заселеного всесвіту, закинув у нове тіло і запропонував мені угоду, складену так, що я не міг відмовитися. Усі багатії такі. Вони мають силу і не бачать причин її не застосовувати. Чоловіки та жінки — лише товар, як і все інше. Зберігайте їх, відвантажуйте, переливайте. Просимо підписатися знизу.
З іншого боку, поки що ніхто в Сантач-Гаусі не вимовив мого імені неправильно, а вибору я насправді не мав. А ще було питання грошей. Сто тисяч ООНівських — це разів у шість-сім більше за те, що ми з Сарою сподівалися заробити на міллспортській справі з живим товаром. Та ще й у доларах ООН — найтвердішій валюті на світі, якою можна розраховуватися на будь-якій планеті Протекторату.
Заради цього, певно, варто було потерпіти.
Банкрофт ще раз недбало торкнувся дружини. Цього разу він торкнувся її талії, відпихнувши її.
— Міріам, будь ласкава, залиш нас ненадовго самих. Я певен, що в пана Ковача безліч запитань, а тобі зараз, мабуть, стане нудно.
— Насправді в мене можуть бути запитання й до пані Банкрофт.
Вона вже прямувала назад, усередину, і моє зауваження зупинило її на півдорозі. Вона схилила голову набік, а тоді перевела погляд з мене на Банкрофта і назад. Біля мене ворухнувся її чоловік. Цього він не хотів.
— Можливо, я міг би поговорити з вами згодом, — виправився я. — Окремо.
— Так, звісно, — вона зустрілася поглядом зі мною, а тоді відвела його. — Лоренсе, я буду у штурманській. Відправ туди пана Ковача, коли ви закінчите.
Ми обидва провели її поглядом, а коли зачинилися двері, Банкрофт жестом запросив мене сісти на один із шезлонгів на балконі. За ними стояв і припадав пилом наведений на горизонт антикварний астрономічний телескоп. Поглянувши на дошки в себе під ногами, я побачив, що вони затерті. Мене плащем накрило відчуття старості, і я опустився на свій шезлонг із ледь помітним дрожем неспокою.
— Будь ласка, пане Ковач, не вважайте мене шовіністом. Після майже двохсот п’ятдесяти років шлюбу від моїх стосунків з Міріам залишилася передусім люб’язність. І справді було би краще, якби ви поговорили з нею сам-на-сам.