Ортеґа відвезла мене до Центру Бей-Сіті в день голкокидка, той самий день, коли Мері Лу Гінчлі завантажили в синтетика для трибуни свідків на честь першого слухання з приводу «Голови у хмарах». На сходах, що вели до вестибюлю, скандували щось натовпи, яким протистояла вервечка похмурих поліціянтів громадського порядку ООН. Коли ми продиралися крізь журналістів, над нашими головами підскакували ті самі неоковирні голографічні плакати, які я запам’ятав зі свого прибуття на Землю. Небо над нами було зловісно-сіре.
— Клоуни срані, — прогарчала Ортеґа, відіпхнувши ліктем з дороги останнього демонстранта. — Якщо вони спровокують охоронців порядку, то пошкодують про це. Я вже бачила цих хлопців у дії, і це страшно.
Я обійшов бритоголового молодика, який жорстоко гамселив небо одним кулаком, а в другому тримав генератор плаката. Голос у нього був хрипкий, і він, здавалося, доводив себе до шаленого трансу. Я нагнав Ортеґу й відчув, що добряче захекався.
— Тут замало організованості, щоб це було реальною загрозою, — сказав я, перекрикуючи натовп. — Вони просто галасують.
— Так. Що ж, це ще ніколи не зупиняло охоронців порядку. Імовірно, вони розтрощать парочку черепів просто з принципу. Блін, оце так гармидер.
— Така ціна прогресу, Крістін. Ти ж хотіла Резолюції 653, — я показав на море сердитих облич унизу. — Тепер ти її отримала.
Один з чоловіків у масці та бронежилеті вийшов з лав і спустився зі сходів, припіднявши збоку спеціальний кийок. На плечі його кітеля була малинова сержантська риска. Ортеґа показала йому жетон, і після нетривалої розмови на підвищених тонах нас пустили нагору Вервечка розступилася перед нами, а далі були подвійні двері до вестибюлю. Важко було сказати, що працювало з плавнішим автоматизмом — двері чи вбрані в чорне безликі постаті, що їх стерегли.
Усередині було тихо та похмуро, а крізь панелі в даху було видно грозове світло. Я оглянув спорожнілі лави довкола й зітхнув. Із усіх планет, незалежно від того, що ви зробили там на краще чи на гірше, їхати завжди доводиться однаково.
Самотою.
— Тобі потрібна хвилинка?
Я хитнув головою.
— Крістін, мені потрібне ціле життя. А може, і трішечки більше.
— Не встрявай у халепи — може, й доможешся свого.
В її голосі, наче труп у басейні, плавала претензія на гумор, і Крістін, напевно, зрозуміла, як це звучить, тому що речення раптово урвалося. Між нами зростала якась ніяковість, щось таке, що почалося одразу після того, як мене перечохлили в тіло Райкера для комітетських слухань у реальному часі. Під час розслідування ми були надто заклопотані, щоб багато бачитись одне з одним, а коли провадження нарешті закінчилося, і всі ми поїхали додому, ці почуття нікуди не поділися. Було кілька бурхливих злягань, які, щоправда, приносили лише поверхове задоволення, але навіть вони припинилися, щойно стало ясно, що Райкера виправдають і випустять. Спільне тепло, що з’явилося між нами, тепер вийшло з-під контролю, було небезпечним, як полум’я розбитого штормового ліхтаря, і, намагаючись за нього втриматися, ми обоє лише боляче обпікалися.
Я повернувся й відповів їй ледь помітною усмішкою.
— Не встрявати в халепи, так? Те саме, що ти сказала Трепп?
Це був жорстокий удар, і я це знав. Усупереч усьому виглядало на те, що Кавахара нічим не влучила у Трепп — лише зачепила її станерним променем. Осколковий пістолет, як я згадав, коли мені про це сказали, був переведений на мінімальне розсіяння якраз перед тим, як я прийшов на зустріч із Кавахарою. Просто пощастило, що я так його й залишив. Коли на «Голову у хмарах» прибула хутко викликана команда криміналістів ООН, аби дістати докази під керівництвом Ортеґи, Трепп уже щезла, як і мій грав-тримач із турелі відбору атмосферних проб, якою я проліз на борт. Я не знав, що сталося: чи то Ортеґа з Баутістою вирішили, що найманку слід відпустити, зважаючи на свідчення, які вона могла дати щодо «Панамської троянди», чи то Трепп просто пошкандибала геть зі сцени, поки туди не дісталася поліція. Ортеґа нічого не розповідала, а спитати її напряму я не міг: надто мало залишилося від нашої колишньої близькості. Тепер ми вперше відкрито це обговорювали.
Ортеґа насупилася.
— Ти просиш мене поставити вас на один рівень?