— Поліція Бей-Сіті. Лейтенант бажає з вами поговорити.
Висловлювання прозвучало надто коротко, так, ніби він боровся з сильним бажанням долучити до нього якийсь епітет. Я спробував удати, ніби серйозно роздумую, піти мені з ними чи ні, але вони мене спіймали і знали це. За годину після виходу з резервуара людина знає надто мало про своє нове тіло, щоби встрявати з ним у бійки. Я викинув з голови картини Сариної загибелі й дозволив провести себе до копа, який сидів.
Лейтенант був жінкою тридцяти з гаком років. Під золотими дисками її окулярів ховалися вилиці, що дісталися їй від якогось америндського предка, та широкий рот, який саме стиснувся в саркастичну риску. Носом, на який були вдягнені ці сонячні окуляри, можна було відкривати бляшанки. Її обличчя обрамляло коротке неохайне волосся, укладене спереду сторчма. Кітель на ній був завеликий, але довгі ноги у чорних штанях, що видніли з-під нього, чітко вказували, що під ним ховається струнке тіло. Перш ніж хтось заговорив, вона майже хвилину дивилася на мене, склавши руки на грудях.
— Ковач, правильно?
— Так.
— Такеші Ковач? — вимова в неї була ідеальна. — Зі Світу Гарлана? Міллспорт і сховище Канаґава?
— Послухайте, коли ви помилитеся, я просто вас зупиню.
Ми обоє надовго замовкли. Лейтенантка трохи розігнулася й оглянула ребро долоні.
— Ковачу, ви маєте ліцензію на таке почуття гумору?
— Вибачте, я її вдома забув.
— І що привело вас на Землю?
Я нетерпляче змахнув рукою.
— Ви вже все це знаєте, бо інакше вас би тут не було. Ви маєте мені щось сказати чи просто привезли цих діточок в освітніх цілях?
Я відчув, як якась рука схопила мене за плече, і напружився. Лейтенантка майже непомітно ворухнула рукою, і коп позаду мене прибрав руку.
— Охолоньте, Ковачу. Я тут просто спілкуюся. Так, я знаю, що вас витягнув Лоренс Банкрофт. Власне кажучи, я прийшла запропонувати вам підвезти вас до помешкання Банкрофта, — вона раптом посунулася вперед і підвелася. У стоячому положенні вона була майже така сама на зріст, як мій новий чохол. — Я — Крістін Ортеґа, відділ органічних ушкоджень. Я вела справу Банкрофта.
— Вели?
Вона кивнула.
— Справу закрито, Ковачу.
— Це попередження?
— Ні, це просто факти. Очевидне самогубство.
— Банкрофт, здається, так не вважає. Він стверджує, що його було вбито.
— Так, я чула, — Ортеґа знизала плечима. — Що ж, його воля. Гадаю, такій людині важко повірити, що вона здатна начисто відстрелити собі голову.
— Якій людині?
— Ой, та ну… — вона зупинилася і злегка мені всміхнулася. — Вибачте, я досі забуваю.
— Що забуваєте?
Знову пауза. Але цього разу Крістін Ортеґа, здається, вперше за наше коротке знайомство вийшла з рівноваги. Коли вона заговорила знову, її тону надавало нерішучості вагання.
— Ви нетутешній.
— І що?
— Те, що всі тутешні розуміють, якою людиною є Лоренс Банкрофт. Ось і все.
Зацікавившись тим, нащо так неоковирно брехати абсолютно незнайомій людині, я спробував допомогти їй знову розслабитися.
— Багатою людиною, — ризикнув я. — Могутньою людиною.
Вона нещиро всміхнулася.
— Ви ще побачите. То ви хочете, щоб я вас підвезла, чи ні?
В листі, що лежав у моїй кишені зазначалося, що біля терміналу мене забере водій, про поліціянтів Банкрофт не згадував. Я знизав плечима.
— Я ще ніколи не відмовлявся від безкоштовних поїздок.
— Добре. Тоді поїхали?
Вони провели мене до дверей, зусібіч оточивши, наче охоронці, оглядаючи все довкола прихованими за окулярами очима. Ми з Ортеґою подолали прохід разом, і мені в обличчя вдарило тепло сонячного світла. Я примружив нові очі, рятуючись од яскравих променів, і розгледів по той бік погано доглянутого посадкового майданчика неоковирні будівлі за справжнім колючим дротом. Стерильні, жовтувато-білі, цілком можливо, оригінальні споруди минулого тисячоліття. Між дивовижно монохромними стінами я помітив частини сірого чавунного мосту, що перескакував на якусь невидиму землю. Довкола не надто стрункими рядами згромадилися такі ж сірі небесні й наземні судна. Різко повіяв вітер, і я вчув ледь помітний запах якогось квітучого бур’яну, що ріс у тріщинах на посадковому майданчику. Здалеку долинало знайоме гудіння транспорту, але все інше скидалося на декорації з історичного фільму.
— …і я вам кажу: є лише один суддя! Не вірте людям науки, коли вони кажуть вам…