Ортенець 56334 уважно стежив за підступами до Вогняного кільця, але, позбавлений всевладного ока Інформатора, човник, який супроводжували два керни, все ж зумів непомітно пірнути у рятівний потік.
XI
Ортенець 56334 помилився у своїх припущеннях стосовно райської землі кернів за Вогняним потоком. Не такою уявляли її ортенці, якою вона відкрилася Арсенові. Вогняний потік, точніше, місце, де з надр Ортени били просякнуті небезпечною для живого організму речовиною джерела, не ховав за своєю смугою нічого особливого.
Човник успішно подолав каламутну лють тих джерел, а коли виринув у спокійнішому місці, Арсенові довелося зупинитися. Його супутникам було дуже погано, сам він теж відчував щось схоже на важку паморочливу втому. Але то була дрібниця порівняно з муками кернів. Одягнувши костюм для підводних прогулянок, він вийшов з човника, розгублено топтався навколо безпорадних тіл, які раз по раз судомило. Як допомогти їм? Втягнути до човника? Але що це дасть для них, істот, звиклих жити у воді? Арсенові залишалося тільки співчутливо дивитися, як важко, з хрипом, підіймалися і опускалися груди кернів, то відкриваючи, то закриваючи зяберні щілини. Однак їхні обличчя не відчували цих мук, вони ніби нарешті позбавилися силоміць вдягненої на них маски, стали одухотвореними, якимись просвітленими. І тепер були дуже схожі на людські. Один керн поступово приходив до тями, а другий конав: все повільніше відкривалися й закривалися зябра, все слабкіші конвульсії пробігали по тілу, нарешті воно застигло зовсім. Товариш його, опритомнівши, не здивувався тій смерті, видно, то була звична плата за подолання Вогняного потоку. Схилився над мертвим, щось прошепотів і закрив йому повіки, геть-чисто як то завжди велося й на Землі. Потім повернувся до Арсена й жестами дав зрозуміти, щоб прив’язав його до човника. Арсен виконав це бажання і мовчки сів за кермо. Човник, скоряючись кволому помахові руки керна, стрімко підіймався вгору, аж поки виринув з глибини океану на поверхню.
Перед ними чорнів голий скелястий острівець. Такі й раніше Арсен бачив на Ортені. Тільки й різниці, що цей був у кільці Вогняного потоку. Чому ж Орест посилав його саме сюди? Ні, не таке сподівався побачити Арсен.
Здавалося, керн, який був тут уперше, теж розчарований. Він повільно виповз на відшліфоване байдужими хвилями каміння і закляк, вражений мертвою пусткою острова. І Арсен з жахом зрозумів, що його мимовільний супутник не зіпнеться вже на рівні ніколи, що його атрофовані ноги не в силі тримати тіла в повітрі. Керн трохи відпочив і поповз, припадаючи до скель та хапаючи широко відкритим ротом повітря.
Арсен же, попри все, з насолодою розправив затерпле тіло, глибоко вдихнув п’янке, цілюще повітря, підставив обличчя під легкий, прохолодний вітерець. Він подолав Вогняний потік, як того хотів Орест, доля дала йому змогу ще раз дихнути вільним повітрям.
Чого ще від нього вимагає життя? Зрозуміло: йти в тому напрямку, куди повзе керн. Ну що ж, він ітиме, хоча навряд, щоб у тому рухові був якийсь сенс. Найвірогідніше, то просто непереборне прагнення свободи веде кернів помирати сюди, за Вогняний потік. Якщо так, то це місце його теж влаштовує, бо навіть страшно подумати, яким довгим і нереальним став для нього зворотний шлях на Землю за ці останні години. Та й чого повертатися? Тільки для того, щоб розповісти про вбивство Ореста та про плем’я кернів, яке вимирає? Ні, ні, він не хоче остаточно втрачати Землю, тепер боїться впевнитися, що її такий стан речей влаштовує. Краще тут. Померти.
Раптом керн зупинився, його скарлючене тіло застигло, обличчя ткнулося у величезну кам’яну брилу.
“Помер”, - вдарила перша думка.
Арсен припав вухом до спини. Керн був живим, він важко, але рівно дихав, рукою показав Арсенові, щоб ліг поряд. Землянин слухняно розпростерся долі, намацуючи руками теплий камінь. Зненацька рука його зупинилася: брила була поцюкана чимось гострим. Він розпростер руки, скільки міг сягнути - скрізь були такі ж зарубки. Не довіряючи долоням, вп’явся очима в риски, кружечки, клинчики - плоска камінна поверхня, ніби сторінка величезної книги, була густо вкрита незрозумілими письменами. Певно, вони мали якесь особливе значення, інакше керн не привів би його саме сюди. Але що дадуть йому ці нескінченні рядки химерно скомбінованих рисочок, коли він не тямить читати їх?
Тим часом керн заворушився і повільно поповз убік, Арсен звівся на ноги і, мов зачарований, ступав слідом. Кроків за десять кам’яна “сторінка” скінчилася, під ногами був голий камінь, а керн усе повз і повз. І тут Арсен побачив нову “сторінку”, але то вже були не рисочки і клинці, а глибоко відкарбовані на рівному блискучому камені літери земної мови!
Він упав навколішки. Ось вона - правда про планету, яку так уподобали земляни? Правда про ортенців і кернів. Яких же зусиль коштувало гнаним кернам опанувати земну мову, щоб заговорити до інопланетян, які не звертають на них жодної уваги! Мабуть, у цьому кам’яному літописі вони вбачали єдину тоненьку ниточку надії, хай не на порятунок у сучасному, то хоча б на торжество істини в прийдешньому.
Арсен забув і про керна, який лежав поряд, і про ортенців, які, певно, шукають його, і про своє останнє бажання вмерти тут, за Вогняним потоком. Він читав, і кожне слово карбувалося в його пам’яті так само надійно, як і на камінній брилі.
Ще не так давно Ортена мала суходіл. На ньому буяло своє життя: рослини, тварини і розумні істоти - керни. З давніх-давен керни спілкувалися з ортенцями, представниками іншої розумної цивілізації, яка мешкала в океані. Таке поєднання зусиль обох сторін було корисним і плодотворним. Так було доти, поки над кернами не нависла нагла загроза: з причин, яких не могли встановити ні кернянські, ні ортенські вчені, океан став невблаганно поглинати суходіл. Ліси, поля, цілі міста одне за одним опинялися під водою. Що далі, то стихія бушувала сильніше. І невдовзі з трьох материків залишився один, та й той швидше нагадував великий перенаселений острів, аніж континент. Проте лихо на цьому не скінчилося. Ортенці, які дуже співчутливо ставилися до бід братів своїх і, як могли, допомагали їм, принесли страшну звістку: під їхнім материком, внаслідок зсуву планетарної кори, розростається гігантська тріщина, що може привести до непоправного катаклізму. Вони закликали кернів, доки не пізно, думати про порятунок. Кернянські вчені теж підтвердили наближення катастрофи, але запобігти лихові було неможливо. Таємницю довго берегти вже не було рації - треба готуватися до найгіршого, і про наближення катастрофи оголосили повселюдно. Керни почали спішно готувати кораблі, будувати величезні плоти, підтягувати до океану все, що було здатне триматися на воді. Найвідчайдушніші, не чекаючи, поки гримне грім незаслуженої покари, на свій страх і ризик пускалися у відкритий океан.
І ось настав день, коли хитнувся і глухо застогнав суходіл. Ортенці не забарилися. Вони попередили, що це початок кінця, й запропонували провести кораблі і плоти кернів у безпечні місця. Керни попливли за своїми рятівниками, у глибині душі сподіваючись, що найстрашніше позаду, що планета врешті-решт заспокоїться і вони повернуться до рідних місць. Та їхні сподівання не здійснилися: острів-материк розколовся навпіл, і два шматки суходолу почав повільно поглинати океан. Планета стогнала від небаченого шторму. Незважаючи на відчайдушні зусилля ортенців, багато кернів у важких сірих хвилях знайшли свій кінець. Шторм припинився аж на четвертий день. Та для кернів, які залишилися живими, це не принесло значного полегшення. Доля їхня зависла в невідомості.