Карл Ясперс
Відповідь на критику моєї роботи «Що потрібно федеративній республіці»
(Фраґмент)
Моїй книзі іронічно закидають, що ми повинні стати народом філософів. Тільки тоді ми могли б краще виглядати з політичної точки зору.
На що я відповім: так, я по суті притримуюсь саме такої думки. Причому, я розумію, що це може виглядати смішним та скидатися на утопію. Однак я настоюватиму на цьому, щоправда, за умови, що мене зрозуміють правильно.
Філософування я вважаю справою людини як такої. Фактично кожен з нас філософує, не усвідомлюючи цього і не називаючи це філософуванням. Немає людини, яка б коли-небудь не філософувала. А щодо того, що це за філософування, то ми можемо сказати, що це є філософія, яка набирає політичного виміру. Не менш правильним буде і зворотне твердження: політичні прояви свідчать про те, якою філософією чи антифілософією, декларованою чи прихованою керується людина. Як правило, ця філософія є туманною, однак все ж – філософією.
Це звичайно, не означає, що якісь політичні явища можна вивести з певної філософської конструкції. Однак спосіб мислення у філософуванні співпадає із способом мислення у політиці, бо ж джерело у них одне і те ж.
Оскільки філософія проявляється через філософування в життєвій практиці окремої людини, а не тільки через висловлення своєї думки, то вона проявляється і в політиці.
Політика не є чимось відмінним від філософії, вони не є якимись окремими сферами, а стосуються всієї людини. Вони обидві, тією мірою, якою вони є серйозними, окреслюють долю людини. Там , де в них немає цієї серйозности, не може бути і серйозної політики.
Повторюю: теза про єдність філософії та політики є настільки фундаментальною, що можна сказати: якщо відсутній один з цих елементів, то інший теж відсутній.
Однак, якщо розуміти під філософією те, що під нею звично розуміють, то постулювання “народу філософів” буде абсурдом. Це трактування має на увазі, що філософія є фаховим заняттям університетської професури, тобто – шкільною філософією. Розколовшись на низку дисциплін, між якими вже немає жодного змістовного діялогу, ця філософія вважає себе наукою і з великим апломбом творить свої чергові “теорії”. Вважається, що спеціалісти працюють зі знанням справи, вони вважають, що ті істини, які вони осягають, нічим не різняться від істин здобутих іншими науками, тобто, що й вони є утилітарними. Я не вважаю усього цього філософією, а тільки хобі, в якому між іншим фіґурують і філософські тексти. Причому його форми можуть бути якнайрізноманітнішими. Дії незаанґажованих людей не можуть бути ні справжніми актами пізнання, ані справжнім філософуванням. Насправді це є продукування публікацій, які то тут, то там читають такі ж самі групи хоббістів. Для інших людей вони нудні, а для людини дійсно філософуючої – просто байдужі.
Наше завдання, тобто завдання професорів філософії, які зробили викладання філософії своєю професією, культивувати думки великих мислителів, зберегти спадщину цих великих людей і передати його молоді, щоб вона орієнтувалася у тому, що було і що діється у цій царині. Якщо таке навчання виявиться успішним, то воно має бути простим і дійти до широких народних мас. Така наука може внести більшу ясність щодо того, що таке філософування, яке притаманне людині з самого початку. Приклад Платона може нам проілюструвати непорозуміння, що стосується бачення філософії як загальної справи. Його знаменита теза звучала так: спасіння не буде доти, доки в державі не будуть правити філософи, або ж доти, доки можновладці не стануть філософами. Але у Платона можновладці – це нечисленні обранці, випробувані кількадесятилітнім вихованням, тоді як більшість народу про управління державою нічого не знає. Народ повинен бути послушним, ним керують. Однак ми ж повірили у можливість створення держав, які називаються демократичними, – вони виростають з народу та у співпраці з ним. У Платона можлива тільки диктатура, натомість ми хочемо політичної свободи. Ми цілком інакше розуміємо демократію, ніж Платон. Для нас провідною є думка Канта та ідеї великих основоположників демократії (англосаксів, швайцарців, голландців). Кант розвинув принципи того, що сам назвав республіканським управлінням, а ми називаємо демократією. Нашим завданням є зробити так, щоб народи, які вже хоч трохи освічені, ставали якомога розсудливішими, розумнішими, відповідальнішими. Над цим працюють письменники та публіцисти, а також філософи.
Наші політичні сподівання полягають у тому, щоб народи почали філософувати саме у цьому сенсі слова. Платон забуває, що люди все одно залишаються людьми – причому усі. Керівники теж є людьми. Платон постулює існування людей подібних до богів, або взагалі таких, що є богами. Однак, оскільки людьми керують тільки люди, і оскільки всі люди без винятку, обіймаючи посаду, можуть нею і зловживати – то всі ми повинні розвивати те, що веде до свободи у суспільстві: суспільний діялог, а не тільки послух та покору. Владу можна довіряти обранцям тільки на якийсь час, контроль має поширюватись на усіх без винятку.
Досвід минулого і сьогодення свідчить, що це тільки зародження свободи – історія свободи ще попереду. Однак сьогодення додає нам сили у тій справі, за яку ми беремось. Критикувати легко. Однак нам слід знайомити людей, заохочувати їх до співпраці, до взаємного контролю і щоб вони ні на хвилю не залишали владу без контролю.
Ми повинні навчитись краще філософувати. Тоді ми станемо кращими і як люди, і як політики. Платон має рацію: поки у можновладців політика та філософія не зіллються у одне ціле, доти не викорениться зло. Ми ж, зі свого боку, додамо, що те саме стосується й народу, і тільки на шляху постійної просвіти він може осягнути це філософування та стати філософуючим народом.