Я втомився від цього очікування, цього постійного висиджування,_
поки Морейн тримає нас тут, немов у лещатах. Спопели вас Світло, Айз Седай! Коли вже це скінчиться ?
Мимоволі Перрин глибоко зітхнув. У повітрі відчувався запах коней, а ще — людей і людського поту. Тільки-но повз дерева проскочив гнаний страхом заєць, і лисиці, що мчала за ним, знову не вдалося його вполювати. Усвідомивши, що він робить, Перрин стрепенувся. При такому вітрі може й носа закласти. Здається, він хотів цього. І я не дозволив би Морейн лікувати мене.
Якась думка на самому споді пам’яті непокоїла його, але він ховав її ще глибше. Юнак вирішив нічого не казати про це своїм супутникам.
П’ятеро чоловіків чекали в сідлах з луками напоготові, — і вдивлялися то в небо, то в лише де-не-де порослі деревами схили внизу. Вершники видавалися безтурботними, попри вітер, що майорів їхніми плащами, немов знаменами. У кожного чоловіка з-за плечей виглядав дворучний меч, просунутий крізь розріз у плащі. Від їхніх бритих голів з оселедчиками на тім’ї Перрину ставало ще зимніше. Для них ця погода була вже весняною, їхню твердість викували в найсуворішій кузні, про яку Перрин міг лише здогадуватися. Це були шайнарці з Порубіжних земель біля Великого Гнилолісся, де набіги траллоків могли трапитися будь-якої ночі; там, де навіть торговець чи фермер мусив братися за меч чи лук. А ці люди були не фермерами, а воїнами — чи не з пелюшок.
Інколи Перрина дивувало, що вони уважно його слухають й виконують усі команди. Так, ніби він посідає особливе становище, має якесь таємне, неприступне їм знання. Можливо, вони просто мої друзі, іронічно подумав він. Ці п’ятеро не були вищими чи кремезнішими від нього — роки праці підмайстром коваля зробили його руки та плечі такими дужими, що він вирізнявся з-поміж більшості чоловіків. Проте хлопцю доводилося щодня голитися, аби припинити кепкування шайнарців з його юності. Дружні жарти, — та все ж жарти. Тож і зараз він не хотів, щоб його дивне передчуття взяли на кпини.
Здригнувшись, Перрин нагадав собі, що також повинен пильнувати. Перевіривши стрілу, накладену на тятиву лука, він подивився вниз, у долину. Вона простягалася на захід, розширюючись удалині, та біліла широкими нерівними острівцями снігу — останніми слідами зими. Більшість поодиноких дерев дряпали небо своїми все ще безлистими зимовими гілками, але траплялися й вічнозелені — сосни та мирт, ялиці та гірські падуби, навіть кілька високих листяних дерев, котрі стояли на схилах та в ярах долин і кидали свою тінь для тих, хто вмів нею скористатися. Але ніхто не опинився би там без особливої на те потреби. Копальні були розташовані далеко на півдні — чи ще далі на півночі; більшість людей вірили, що в Імлистих горах їх підстерігає нещастя, тож опинялися там лише за граничної потреби. Очі Перрина світились золотавим відблиском.
Неспокій переріс у дріж. Ні!
Перрин міг вгамувати тремтіння, але тривога від очікування не вщухала. Так, наче він балансував на межі. Перрин замислився про те, чи є щось небезпечне на схилах, що їх оточували. Мабуть, існував спосіб перевірити це. У таких місцях, де рідко з’являлися люди, завжди мешкали вовки. Він відігнав цю думку, перш ніж вона засіла в його голові.
Краще міркуватиму далі. Ліпше, ніж це.
Його спільників було небагато, але шайнарці мали своїх розвідників. Якби біля них щось було, вони вже дізнались би про це.
Це моя ковальня. Я піклуватимуся про неї, — а вони хай дбають про свою.
Перрин бачив далі, ніж інші, — тож першим спостеріг вершника, що прямував з боку Тарабону. Навіть для нього той був лише яскравою цяткою верхи на коні, що рухалася звивистою дорогою між деревами, то з’являючись, то зникаючи. Рябий кінь, подумав, і як вчасно! Тільки-но він відкрив рота, аби сказати, що попереду вершниця — попередні верхівці теж були жінками, — як Масима вигукнув, наче прокляття:
— Крук!
Перрин підняв голову. Не вище від ста метрів над ними кружляв великий чорний птах. Він, мабуть, вишукував якусь дохлятину на снігу чи якусь дрібноту, однак Перрин не міг цього допустити. Здавалося, крук їх не помітив, але вершниця ось-ось опиниться в полі його зору. Щойно Перрин помітив крука, як одним вправним рухом він підняв лук, натягнув тятиву — оперення біля щоки, якраз біля вуха — і відпустив. Юнак почув свист тятиви, — але вся його увага була зосереджена на крукові.
Коли стріла пронизала птаха, дощ із чорних, як сама ніч, пір’їн посипався на Перрина, — і водночас ще дві стріли майнули в тому місці, де щойно був крук. Шайнарці з натягненими луками шукали в небі його супутників.