Раґан похитав головою, і оселедчик на його маківці хилитнувся.
— Таке неможливо, — щоби бляхарка брала в цьому участь. Або це не вона, — або це не та, на кого ми чекаємо.
— Бляхарі, — забурчав Масима, — боягузливий непотріб.
Око Уно звузилось так, що почало нагадувати отвір на ковадлі; вкупі з червоним оком на пов’язці вигляд він тепер мав зарізяцький.
— Кажеш, боягузливий? — тихо спитав Уно. — Якби ти був жінкою, чи зважився би ти скакати тут самотою — і без зброї?
Ні в кого не виникло сумнівів у тому, що вона беззбройна, — якщо вона дійсно з туатга’анів. Масима мовчав, але шрам на його щоці витягнувся і зблід.
— Не зважився би, спопели мене Світло, — відповів Раґан. — І щоб я згорів, — ти теж не зміг би, Масимо.
Чоловік розправив плащ і почав вдавати, що вдивляється в небо.
Уно пирхнув і пробурмотів:
— Світло надіслало цю кляту падальницю вештатися тут самотою.
Кудлата ряба кобила з білими плямами повільно петляла назустріч, обираючи чисті від снігу ділянки поміж великих заметів. Раптом строкато вбрана жінка зупинила коня і почала розглядати щось на землі. Відтак вона сильніше натягнула каптур і пустила свою кобилу підтюпцем.
Крук, подумав Перрин. Годі дивитися на птаха, — прямуй сюди, жінко. Можливо, ти везеш звістку, котра врешті визволить нас звідси. Якщо Морейн має намір відпустити нас до весни. Щоб вона згоріла! Якусь мить він обмірковував, кого стосувалась остання його фраза — Айз Седай чи бляхарки, яка, схоже, нікуди не поспішала.
Якщо вона не зійде зі свого шляху, то промине їхню засідку за добрих тридцять кроків від них. Її погляд був прикутий до дороги, і ніщо не свідчило про те, що вона їх помітила.
Перрин пришпорив свого жеребця; Ходак стрибнув уперед, розкидаючи копитами сріблястий сніг. Позаду нього Уно тихо скомандував:
— Уперед!
Ходак вже був на півшляху до жінки, яка тільки тепер помітила вершників і різко смикнула за віжки, щоб зупинити кобилу. Вона спостерігала за тим, як ті шикувалися півколом, центром якого була вона. Яскравий синій візерунок, відомий як «тіренський лабіринт», ще більше увиразнював ЇЇ вогненний плащ. Жінка була вже немолода — волосся, що вибилося з-під каптура, рясно посріблила сивина — але її обличчя залишалося гладеньким, якщо не брати до уваги кількох зморщок, котрі з’явилися від вигляду зброї. Навіть якщо її й злякала ця зустріч з озброєними чоловіками посеред гірської глушини, її переляк не давався взнаки. Її руки розслаблено лежали на передній луці зношеного, але доглянутого сідла. У повітрі не відчувалося запаху страху.
Припини! наказав собі Перрин. Він пом’якшив тон свого голосу, щоби не налякати жінку:
— Моє ім’я Перрин, шановна майстрине. Якщо вам потрібна допомога, я зроблю все, що в моїх силах. Якщо ж ні, — то йдіть зі Світлом. Одначе якщо туатга’ани не змінили своїх маршрутів, то ви опинились далеченько від них.
Перш ніж відповісти, вона якусь мить поглядом вивчала мандрівників. Її темні очі дивилися м’яко, що було характерно для Мандрівного народу.
— Я шукаю... жінку.
Пауза була короткою, але вагомою. Вона шукала не будь-яку жінку, а Айз Седай.
— Ви знаєте її ім’я, шановна майстрине? — запитав Перрин. За останні кілька місяців він стільки разів проговорював цей діалог, що вже не потребував відповіді — але залізо потрібно змащувати, щоби воно не заіржавіло.
— Її звати... Інколи її називають Морейн. А моє ім’я Лея.
Перрин кивнув.
— Ми відведемо вас до неї, майстрине Леє. У нас є вогнище, що зігріє, і гарячий харч, якщо пощастить. — Однак Перрин не одразу підняв віжки. — Як ви нас знайшли? — Він запитував про це щоразу, коли Морейн відправляла його в якесь конкретне місце чекати на жінку, котра мала там з’явитися. Відповідь завжди була та сама, — але він не міг не запитати.
Лея знизала плечима й невпевнено відповіла:
— Я... знала, що, якщо йтиму цим шляхом, хтось знайде мене і проведе до неї. Я... просто... знала. У мене є новини для неї.
Перрин не поцікавився, які новини. Жінки передавали інформацію особисто Морейн.
Айз Седай повідомляють нам лише те, що вважають за потрібне.
Юнак замислився. Айз Седай ніколи не брешуть, — однак їхня правда не завжди є тією, про яку ти думаєш. Запізно для побоювань. Чи не так?
— Сюди, майстрине Леє, — сказав він, вказуючи на гору.
Шайнарці на чолі з Уно рушили за ними, коли вони почали підійматися. Прикордонники і далі розглядали небо, як і землю, а останні двоє пильнували дорогу. Впродовж їхньої подорожі панувала тиша, яку порушував лише хрускіт снігової кірки під кінськими копитами та іуркіт каміння на безсніжних ділянках. Подеколи Лея кидала погляд на Перрина — на його лук, сокиру та обличчя, — але продовжувала мовчати. Юнак почувався незатишно під пильним поглядом жінки й уникав її очей. Він завжди намагався ховати від незнайомців свої очі.