Зрештою Перрин сказав:
— Дивно мені зустріти тут когось з Мандрівного народу.
— Злу можна протистояти і без насильства.
Жінка сказала це просто, наче озвучила очевидну істину. Перрин понур0 хмикнув — і одразу ж пробурмотів, неначе просив вибачення:
— Якби ж так було, як ви кажете.
— Насильство завдає шкоди як виконавцю, так і жертві, — спокійно мовила Лея. — Саме тому ми уникаємо тих, хто замислив заподіяти нам зло. Заради нашої безпеки, — але також задля того, щоб не нашкодити зловмисникам. Якщо ми застосовуємо проти зла насильство, то уподібнюємося тому, проти чого боремося. З Тінню ми воюємо лише силою нашої віри.
Перрин не зміг стриматися, щоб не пирхнути.
— Майстрине, я сподіваюся, вам ніколи не доведеться битися з тралло-ками силою своєї віри. Адже ви й оком не встигнете змигнути, як сила їхніх мечів зітне вам голову.
— Краще померти, аніж... — почала вона, але лють Перрина взяла над ним гору і він перервав її. Лють через те, що Лея нічого не помічає. Через те, що вона справді краще помре, аніж заподіє комусь шкоду, — навіть комусь лихому.
— Якщо ви втечете, вони вполюють вас, уб’ють і з’їдять ваше мертве тіло. Або ще живе. Байдуже, — адже зло перемогло, а вас нема поміж живих. А ще є люди, такі ж немилосердні, як усілякі потвори. Друзі Морока й інші. Причому цих інших значно більше, ніж я вважав ще рік тому. Або якщо білоплащник вирішить, що ви, бляхарі, не підкоряєтеся Світлу, — побачимо, скільки ви проживете завдяки силі своєї віри.
Лея кинула на воїна проникливий погляд:
— Утім, ви нещасливі, хоч й озброєні з голови до ніг.
Звідки вона це знає? Він роздратовано похитав головою, майнувши розтріпаним волоссям.
— Творець придумав цей світ, — пробурмотів Перрин, — а не я. Я лише мушу достойно прожити свої дні у світі, що нам даний.
— Які безрадісні думки в такі роки! — м’яко промовила Лея. — І чому так похмуро?
— Я маю пильнувати, а не балакати, — різко відрубав Перрин. — Гадаю, ви мені не подякуєте, якщо ми загубимось.
Він поклав край усім розмовам, пришпоривши свого коня, але потилицею відчував погляд тієї жінки. Похмуро? Я не похмурий, просто... Світло, я не знаю. Має бути кращий спосіб, от і все. Неприємне поколювання знову повернулося, але, намагаючись ігнорувати погляд Леї, він ігнорував і його.
Зі схилу гори вони спустилися до лісистої місцевості і перетнули на конях широкий потік із крижаною водою. Вдалині височіли дві фігури, немовби витесані зі скелі. Перрину вони видалися схожими на чоловіка і жінку, ' щоправда, тривалі вітри й дощі вже стерли цю подібність. Навіть Морейн не могла точно сказати, хто це й коли їх витесали.
Люмпени й дрібна форель виблискували у прозорій воді, кидаючись врізнобіч від кінських копит. Олень відволікся від скубання трави і завмер, коли побачив групку вершників, що йшли вбрід, — а за мить уже дременув подалі, до лісу. А неподалік, розчарована через втрачену здобич, підвелася рись, розфарбована сірими смужками та чорними плямами. Певний час вона також дивилася на коней, а потім гайнула за оленем, — лише хвіст ще якийсь час виднівся. Однак в цей час у горах вирувало ще мало життя, їм трапилась лише дрібка пташок, що відпочивали на гіллі чи кублилися на відталій землі. Решта живих створінь повернеться на висоту лише за кілька тижнів; іще не тепер. Навіть круків вони більше не бачили.
Уже вечоріло, коли Перрин повів свій загін між двома крутими схилами гір, засніжені верхівки яких завжди огортали хмари, — і попрямував до потічка, що плюскотів по сірих каменюках, утворюючи каскад. Десь на гілці защебетала пташка, а інша озвалася до неї.
Перрин усміхнувся. Сині в’юрки. Пташки Порубіжних земель. Ніхто не міг проїхати тут непоміченим. Він потер носа й навіть не глянув на дерево, на якому співала перша «пташка».
Шлях став вужчим, і зараз вони продирались крізь низькорослий мирт, повз кілька скоцюрблених дубів. Стежина, що вела уздовж потічка, повужчала настільки, що на ній уміщався лиш один вершник, а через сам струмок спокійно могла переступити більш-менш довгонога людина.
Позаду Перрин чув бурмотіння Леї, яка говорила щось до себе. Коли він озирнувся, жінка схвильовано оглядала схили гір. Поодинокі дерева непевно нависали над ними. Те, що вони не падають, здавалося дивом. Шайнарці їхали неквапно, геть розслаблено.
Несподівано перед вершниками відкрилась глибока овальна западина між горами; її схили були доволі стрімкими, але не такими обривистими, як ті, що були обабіч їхнього проходу. Потік починався в маленькому джерелі далеко попереду. Гострий погляд Перрина вгледів ліворуч на гілках дуба чоловіка з шайнарським оселедчиком. Якби замість синього в’юрка щебетала червонокрила сойка, дозорець зараз був би не один, — а їхній шлях став би значно важчим. Жменька чоловіків могла втримати цей прохід від цілого загону. Якби військо з’явилося, у них не було б вибору.