На схилах западини між деревами стояли брусовані хати, — на перший погляд, зовсім непримітні; тож їхні мешканці, що розмістилися в центрі біля вогнищ, де готувалась їжа, видавались радше волоцюгами. їх було близько дюжини. І, наскільки знав Перрин, їх узагалі десь стільки і було. Дехто з них озирнувся на поцокування кінських копит; хтось привітно помахав рукою. Повітря тут просочилось запахами людей, коней, їжі та дров. Поряд на жердині звисало довге біле знамено. Дебела постать, чи не вдвічі вища від будь-кого з присутніх, сиділа на колоді, повністю занурена в книжку, що здавалася крихітною у величезних ручиськах. Здорованя не відволік навіть вигук єдиної присутньої там особи без оселедчика.
— То ти знайшов її? А я вже думала, що цього разу ти не повернешся.
Це був голос молодої жінки, — тільки вбрана вона була у чоловічий каптан і бриджі, а її волосся було коротко обтяте.
Порив вітру увірвався в западину, здійняв плащі та розгорнув знамени на всю довжину. Здавалося, що істота, зображена на ньому, засідлала вітер. Чотириногий змій, вкритий золотою та багряною лускою, з блискучо-жовтою гривою, мов у лева, а на кожній нозі — по п’ять золотих кігтів. Знамено з легенди. Більшість не знали, кому воно належить, — а якби дізналися, то їх охопив би жах.
Прямуючи до нижньої частини западини, Перрин змахнув рукою, наче обводячи її всю:
— Ласкаво прошу до табору Відродженого Дракона, Леє.
РОЗДІЛ 2
САІДІН
Туатга’анка спокійно роздивлялась знамено, що знову спустилось, — а потім її увагу привернули ті, що зібралися біля вогнища. Особливо та постать з книжкою в руках, — у півтора раза вища за Перрина та вдвічі за нього ширша.
— З вами оґір? Не очікувала... — Лея похитала головою. — То де ж Мо-рейн Седай? — Схоже, Драконове знамено зовсім її не бентежило.
Перрин вказав рукою на недоладну хижу, що стояла віддалік, майже наприкінці западини. Стіни та двосхилий дах із необтесаних колод робили споруду громіздкою, проте не просторою. Вона була трохи більшою за хижку, — тож насправді її можна було б назвати й хатиною.
— Морейн живе там. Разом з Ланом. Це її Охоронець. Може, вип’єте чогось гарячого...
— Ні. Мені потрібно поговорити з Морейн.
Це не здивувало юнака. Усі жінки, що приходили до Морейн, бажали говорити з нею негайно — і наодинці. Новини, котрі вони приносили, не завжди були важливими, — але жінки рвалися до Морейн з ентузіазмом мисливця, який полював на останнього в світі кролика для своєї геть охлялої від голоду сім’ї. Так само і та, замерзла жінка-жебрачка, що відмовилася від ковдри і миски гарячого варива, босоніж по сніїу потупцювала до будиночка Морейн.
Лея вислизнула з сідла й передала повіддя Перрину.
— Простежите, щоб вона була сита? — Вона погладила ніс своєї рябої кобили. — Пієса не звикла возити мене такими нетрями.
— Корму обмаль, — відповів Перрин, — але ми принесемо все, що у нас є.
Лея мовчки кивнула і, підбираючи поділ яскраво-зеленої спідниці, поспішила до хатини вгору по схилу; її червоний плащ, вишитий синім, колихався позаду.
Перрин спішився й обмінявся кількома словами з чоловіками, які покинули вогнище, аби забрати в нього коней. Юнак віддав свій лук чоловіку, що взяв у нього Ходака. Ні, крім крука, вони бачили лише гори й туатга’анку. Так, птаха вони вбили. Ні, вона нічого не розповіла про те, що відбувається за межами гір. Ні, він не має жодного уявлення, коли вони вирушать звідси.
І чи вирушать колись, додав подумки. Морейн тримала їх тут усю зиму. Шайнарці не сприймали її слова як накази, — тим паче тут, — але Перрин знав, що Айз Седай завжди якимось чином отримує своє. А особливо Морейн.
Коли вершники відвели коней до халупи, що слугувала стайнею, вони пішли грітись. Перрин відкинув поли плаща за спину й вдячно простягнув руки до полум’я. Великий казан, зроблений, схоже, в Бейрлоні, парував такими запахами, що Перрин відчув, як рот наповнюється слиною. У когось сьогодні врожайний день, — адже поруч на вогні пеклися округлі коренеплоди, за ароматом віддалено нагадуючи смажену ріпу. Юнак зморщив носа і зосередився на рагу у своїй мисці. Він зараз душу продав би за шматочок м’яса.