Навіть Айз Седай не знали нікого, хто мав такий дар, як у Мін. «Даром» його називали всі, окрім дівчини.
— Я просто хотів якось допомогти Леї. Я не можу сидіти склавши руки, коли знаю про майбутнє лихо — і не здатен йому перешкодити.
— Дивно, — м’яко сказала Мін, — схоже, ти дуже переживаєш через туатга’анів. Вони абсолютно мирні, а я завжди бачу насильство біля...
Він відвернувся, тож дівчина різко обірвала свої слова.
— Туатга’ани? — пролунав розкотистий голос, схожий на гудіння величезного джмеля. — А що з ними? — оґір приєднався до їхньої компанії біля вогнища, заклавши місце в книжці своїм пальцем, що був завбільшки з велику сосиску. У другій руці він тримав люльку з тютюном, з якої цівкою вився дим. Його темно-коричневий каптан з високим коміром був застібну-тий під саме горло, а низ вбрання ширшав на колінах, закриваючи чоботи із загнутими халявами. Перрин навстоячки ледь сягав йому до грудей.
Обличчя Лояла багато кого лякало: у нього був чималенький ніс, схожий на свинячу рийку, та широкий рот. Очі велетня нагадували два блюдця, а густі брови, схожі на вуса, спадали майже до щік; при цьому з густої шевелюри стирчали вуха з китичками. Ті, хто ніколи не бачив оґіра, вважали, що він — траллок, хоча і траллоки, й оґіри були для більшості істотами з легенд.
Широка усмішка Лояла зникла, і він лише кліпнув очима, коли зрозумів, що перервав їх. Перрина дивувало, що хтось досі може боятися оґіра. Хоча деякі давні історії змальовували їх жорстокими й невблаганними ворогами, він у це не вірив. Оґір нікому не був ворогом.
Мін розповіла Лоялу про приїзд Леї, але змовчала про свої видіння. Зазвичай дівчина й не ділилась цим з іншими, — особливо якщо образи віщували біду.
— Адже ти уявляєш, як я почуваюся, Лояле, — зауважила вона, — за-тиснутою поміж Айз Седай та цими двома з Межиріччя.
Лоял щось невиразно буркнув, — але Мін, схоже, сприйняла це в якості схвалення.
— Так, — мовила вона із запалом. — Жила я собі в Бейрлоні, як хотіла, коли раптом схопили мене за комір і викинули Світло знає куди. Може, я і так би там опинилась. Моє життя не належало мені, відколи я зустріла Морейн і цих двох фермерів з Межиріччя. — Вона ковзнула поглядом по обличчю Перрина й скривила губи в посмішці: — Усе, чого я бажала, — це просто жити, як собі хочу, кохати чоловіка, якого оберу... — Гї щоки враз почервоніли, і дівчина пирхнула. — Я хотіла сказати, що немає нічого поганого в бажанні жити без усіх цих потрясінь.
— Та’верен, — почав було Лоял. Перрин намагався його зупинити, але оґіра не те що зупинити, навіть перервати було неможливо, коли той чимось захоплювався. Навіть за оґірськими мірками Лоял був надто запальний. Він запхнув книжку в кишеню й продовжив говорити, жестикулюючи рукою з люлькою: — Усі ми, — життя кожного з нас, — впливає на життя інших, Мін. Колесо Часу вплітає нас у Візерунок, де наша життєва нить тягне і посмикує ниті, що оточують її. Та’верени — це та сама життєва нить, тільки значно потужніша. Вони притягують увесь Візерунок, принаймні на деякий час, змушуючи його формуватися довкола них. Що ближче ти до та’верена, то більше піддаєшся його впливу. Кажуть, що всі, хто перебував в одній кімнаті з Артуром Яструбине Крило, могли відчути, як змінюється Візерунок. Не знаю, до якої міри це правда, — але так написано в книзі. Звісно, це працює в обидва боки. Нить та’веренів сплетена тугіше, аніж наша, тому в них ще менше свободи.
Перрин скривився. Надто обмаль тих, хто справді має вплив!
Мін похитала головою:
— Я лише хотіла б, щоби вони не були... цими клятими та’веренами увесь час. Та’верени тягнуть в один бік, Айз Седай вплутуються з іншого боку. Що тут може вдіяти жінка?
Лоял знизав плечима:
— Небагато, гадаю, — поки вона поруч з та’вереном.
— Наче у мене був вибір, — пробурмотіла Мін.
— Тобі дуже пощастило — чи не пощастило, залежно від того, як ти на це дивишся, — зустріти одразу трьох та’веренів — Ранда, Мета і Перрина. Мені здається, що це тобі дуже поталанило — якщо й не товаришувати, то хоча б знати їх особисто. Гадаю, я би навіть... — оґір сором’язливо глянув на співрозмовників, і його вуха смикнулись: — Пообіцяйте, що не сміятиметесь. Гадаю, я міг би написати книжку про це. Я вже й деякі начерки зробив.
Мін по-дружньому всміхнулася, і вуха Лояла знову настовбурчились.
— Це чудово, Лояле, — мовила дівчина. — Просто інколи здається, ніби таке відчуття, наче ці та’верени смикають нас, немов маріонеток.
— Я не просив цього, — вибухнув Перрин. — Не просив.
Мін пропустила його слова повз вуха.
— Ось що з тобою сталося, Лояле? Це тому ти мандруєш з Морейн? Наскільки мені відомо, оґіри ніколи не покидають своїх стеддінґів. Хтось із цих та’веренів потягнув тебе за собою?