Лоял почав розглядати свою люльку.
— Я просто хотів побачити гаї, вирощені оґірами, — пробурмотів він. — Лише побачити гаї. — Він поглянув на Перрина, наче прохаючи про підтримку, але той лише посміхнувся.
Подивимося, як ти підкутий. Він не знав усього, але був переконаний, що Лоял утік. Оґіру було дев’яносто років, — і він вважався замолодим для того, щоб облишити о гірський стеддінґ без дозволу старійшин. За людськими мірками, оґір прожив уже довге життя. Та й він сам зізнався, що, якщо і повернеться до своїх, то його там навряд чи зустрінуть з відкритими обіймами. Тож і відтягував цей момент якомога далі.
Раптом шайнарці заметушилися; чоловіки зірвалися на ноги. З хатини Морейн вийшов Ранд.
Навіть з такої відстані Перрин міг добре його розгледіти: юнак з рудуватим волоссям та сірими очима. Ранд був однолітком Перрина, на пів голови вищий і ширший в плечах, однак худіший. Рукава його червоного каптана з високим коміром були розшиті золотими колючками, а на темному плащі на грудях виблискував чотириногий змій із золотою гривою — достоту такий самий, як на знамені. Ранд і Перрин дружили змалку. Чи досі ми друзі ? І чи взагалі можемо ними бути? Тепер?
Шайнарці — всі як один, — схилилися в поклоні, тримаючи голови прямо, а руки — на колінах.
— Лорде Драконе, — прорік Уно, — ми напоготові. Служити вам — нам за честь.
Уно, який і кількох слів не міг зв’язати без лайки, зараз промовляв з глибокою повагою. «Служити за честь», — розійшлося луною серед інших шайнарців. Масима, який у всьому бачив підступ, дивився зараз із собачою відданістю, і Раґан — усі вони чекали наказу, який Ранд віддасть, якщо на те буде його воля.
Якусь мить Ранд дивився на них зі схилу, відтак розвернувся і зник серед дерев.
— Знову сперечався з Морейн, — стиха мовила Мін, — цього разу цілий день.
Перрина це не дивувало, — і все ж він стривожився. Сперечатися з Айз Седай... Йому згадалися всі казки з дитинства. Айз Седай смикали за ниточки королів та цілі народи. Айз Седай, чиї дари завжди здавалися щедрими, але платили ви за них більше, ніж могли уявити. Айз Седай, чий гнів міг проламати землю чи викликати бурю. Перрин знав, що деякі історії були вигадками. І водночас вони лише наполовину розкривали моїутність Айз Седай.
— Піду-но я до нього, — сказав він. — Після суперечки з Айз Седай йому потрібно з кимось поговорити.
Окрім Морейн та Лана, лише вони троє — Мін, Лоял та він — не витріщалися на Ранда як на короля королів. І з-поміж них тільки Перрин знав його здавна.
Він рушив схилом, зупинившись лише для того, щоби подивитись на зачинені двері хатини Морейн. Лея була всередині, і Лан також. Охоронець рідко відходив далеко від хатини. Рандова маленька хижка розташовувалась нижче по схилу; вона була схована в гущавині дерев, якнайдалі від усіх інших. Ранд намагався жити поруч із іншими, проте їхній шанобливий трепет відштовхував його. Тепер він був сам собі голова, — і, як гадав Перрин, йому було важко. Втім, юнак знав, що зараз Ранд пішов не до своєї хатини.
Перрин поквапився до місцини, де один край западини різко переходив у стрімчак заввишки п’ятдесят метрів, із гладенькою поверхнею, подекуди порослою чіпким чагарником. Юнак знав напевне, де в тій скелі тріщини, куди заледве пролазили його плечі. Вузький прохід нагадував тунель, тільки вгорі сяяла смужка передвечірнього світла.
За пів милі прохід вивів до вузької долини завдовжки з милю, встеленої камінням й валунами, — але навіть стрімкий схил густо поріс високими миртами, соснами і ялицями. Сонце кидало довгі тіні з гірських вершин. Скелясті стіни, якщо не звертати уваги на тріщини, здавалися непорущ. ними, — так, мовби гігантська сокира витесала їх у горі. Отаборитися тут було би значно безпечніше, — однак тут не протікав струмок; не дзюркотіли джерела. Ніхто не приходив сюди. Окрім Ранда після сварок з Морейн.
Ранд стояв неподалік проходу, притулившись до шорсткого стовбура мирту й втупившись у свої долоні. Перрин знав, що на кожній була витаврувала чапля. Ранд не ворухнувся, коли черевик Перрина черкнув об камінь.
Не зводячи погляду, хлопець раптом почав тихо бурмотіти:
Двічі й двічі він буде позначений, двічі — щоб жити, і двічі — щоб вмерти. Один раз — чаплею, аби на шлях направити. Вдруге — чаплею, аби наректи правильно. Один —Драконом за спогади втрачені.
Вдруге —Драконом, за ціну, що сплатити повинен.
Здригнувшись від холоду, Ранд засунув долоні під пахви.'
— Але драконів ще немає, — нервово реготнув він. — Поки що.
Якусь мить Перрин просто спостерігав за ним. За тим, хто здатен направляти Єдину Силу. Тим, хто приречений зійти з глузду через попсованість саїдін, — чоловічої частини Істинного Джерела, й у своєму безумстві може зруйнувати все довкола. За людиною — істотою! — що її з дитинства вчили ненавидіти й боятися. Тільки от... важко вбачати ворога у другові, з яким ти ріс. Як можна просто перестати бути чиїмось другом? Перрин обрав невеличкий валун з пласким верхом і сів в очікуванні.