Вона опустила очі в книжку, — так, наче хотіла продовжити читання. ' — Оце й усе, що ви збираєтеся робити? Знаючи, що Ленфір звільнилася, і хтозна скільки ще інших?
— Не питай мене, — мовила вона холодно. — Ти не знаєш, як ставити питання, і не зрозумів би половини моїх відповідей. Тож я не відповідатиму.
Він переступив з ноги на ногу під її поглядом, поки не зрозумів, що вона більше нічого не скаже. Сорочка на грудях болісно торкалася опіку. Він не завдавав йому сильного болю — не так, як удар блискавки, зовсім ні! — але те, як він його отримав, було іншою справою.
— Гм... Ви не вилікуєте мене?
— То ти вже не переймаєшся тим, що щодо тебе застосують Єдину Силу, Перрине? Ні, я не зцілюватиму це. Рана невелика, і вона нагадуватиме тобі про обачність. — Він зрозумів, що вона мала на увазі обачність у розмові з нею, — так само, як і обачність у його снах та бажанні поділитися ними з кимось. — Тож це все, Перрине?..
Він рушив до дверей, а тоді зупинився.
— І ще одне. Якби ви знали жінку на ім’я Зарін, що б, на вашу думку, це ім’я говорило про неї?
— Чому, заради Світла, ти питаєш про це?
— Дівчина, — ніяково сказав він. — Молода жінка. Я зустрів її минулої ночі. Вона одна з пасажирок.
Він дозволить їй самій дізнатися, що Зарін відомо, що вона — Айз Седяй. І що дівчина, схоже, думає, що вони приведуть її до Рогу Валіра. Він не приховуватиме щось важливе, — але якщо Морейн може бути потайною, то і він може.
— Зарін. Це салдейське ім’я. Жінка назве так свою доньку тільки якщо очікуватиме, що та буде неабиякою красунею. І розбиватиме серця. Такою, що лежатиме на подушках у палаці, оточена слугами й нареченими. — Вона всміхнулася — коротко, але весело. — Можливо, у тебе є ще одна причина бути обачним, Перрине. Якщо Зарін тут — одна з пасажирок.
— Я спробую, — відповів він. Принаймні він дізнався, чому Зарін не любить своє ім’я. Не дуже личить мисливцю за Рогом. Допоки вона не називатиме себе «сокіл».
'1 Коли хлопець піднявся на палубу, там стояв Лан і спостерігав за Ман-дарбом. Зарін же сиділа поруч з бильцями на мотку мотузки, точила один зі своїх ножів і спостерігала за ним. Великі трикутні вітрила були напнуті й несли корабель униз річкою.
Очі Зарін стежили за Перрином, коли той проходив повз неї, щоб стати на носі. Вода пінилася обабіч, немов земля під плугом. Він міркував про сни та аїльця, про видива Мін та соколів. Груди пекло. Життя ще ніколи не було таким заплутаним.
Ранд, важко дихаючи, прокинувся від виснажливого сну. Його плащ, що слугував ковдрою, скотився на землю. Бік болів; стара рана з Фалме пульсувала. Багаття вигоріло до вугілля; залишилося лише кілька вогників, які змушували тіні довкола рухатися. Це був Перрин. Це він! Це був він, а не сон. Якимось чином. Я майже вбив його! Світло, я мушу бути обережним!
Тремтячи, він узяв дубову гілку й почав ворохобити нею вугілля. На цих м’юрандійських пагорбах, вже неподалік від Манетерендрелле, траплялися поодинокі дерева, — але він зумів знайти потрібну кількість опалих гілок для свого багаття, достатньо всохлих, але не зогнилих. Коли дерево торкнулося вугілля, він зупинився. Повільно ступаючи, наближалися коні, — десять чи дванадцять. Я мушу бути обережним. Я більше не можу припуститися помилки.
Коні повернули до його тліючого багаття, увійшли у тьмяне світло і зупинилися. Тіні приховували обличчя вершників, але більшість, схоже, були чоловіками із зашкарублими лицями в круглих шоломах; довгі шкіряні колеги були обшиті, наче риб’ячою лускою, металевими дисками. Серед них була жінка із трохи посивілим волоссям та поважним виразом обличчя. Її темна вовняна сукня була простою, але майстерно виплетеною, і її прикрашала срібна фігурка лева. Крамарка, подумав він; Ранд бачив таких серед тих, що приїжджали купувати тютюн і вовну в Межиріччі. Крамарка і її охорона.
Я мушу бути обережним, подумав він, коли встав. Більше — жодних помилок.
— Ви вибрали хороше місце для спочинку, юначе, — сказала вона. — Я часто використовую його на шляху до Ремена. Тут неподалік є маленьке джерело. Сподіваюся, ви не заперечуватимете проти того, що ми до вас приєднаємося?
її охоронці вже злізали з коней, притримуючи свої мечі на ременях і послаблюючи попруги.
— У жодному разі, — вигукнув він. Обережно. Двома кроками він наблизився і підстрибнув у повітря, обертаючись, — «Пух чортополоху крутиться у вихорі» — клинок в його руках з позначкою чаплі, створений з вогню, зніс жінці голову, перш аніж на її обличчі відобразився подив. Вона була найнебезпечніша.