Ранд приземлився одночасно з головою жінки, що перекотилася по крижах коня. Охоронці зойкнули, схопилися за мечі та закричали, коли зрозуміли, що його клинок — вогненний. Він танцював серед них так, як його навчив Лан; Ранд знав, що міг би вбити усіх і звичайною сталлю, але цей клинок був частиною його самого. Останній чоловік упав, і все це так нагадало Ранду практичні вправи, що він було хотів покласти зброю в піхви, що називалося «Скласти віяло», — але згадав, що всі піхви, до яких би доторкнувся цей клинок, перетворилися б на попіл.
Коли меч щез, він озирнувся, щоб оглянути коней. Більшість втекла, — однак деякі відбігли недалеко, а дебелий мерин господині стояв із виряче-
ними очима й збентежено здригався. Безголовий труп жінки лежав на землі, стримуючи віжки і пригинаючи голову коня додолу.
Ранд звільнив його, швидко зібрав свої речі й заскочив у сідло. Я мушу бути обережним, подумав він, оглянувши мертвих. Жодних помилок.
Сила досі наповнювала його, — потік із саїдін, солодший від меду і водночас смердючий, як гниле м’ясо. Раптово він направив Силу — не зовсім розуміючи, що робить і для чого; але йому здавалося, що так має бути. І вона спрацювала, піднявши тіла. Він вишикував їх у лінію, лицем до себе, поставив на коліна; обличчя були забруднені. В тих, у кого вони залишилися. Усі — на колінах перед ним.
— Якщо я — Відроджений Дракон, — сказав він до них, — все так і мало статися, — чи не так?
Відпустити саїдін було важко, але він зробив це. Якщо я триматиму її надто довго, як я зможу вберегтися від божевілля ? Він гірко засміявся. Чи вже пізно?
Ранд похмуро дивився на шерег. Він був упевнений, що там було десять чоловіків, але одинадцятий теж стояв у шерензі без жодної зброї, окрім кинджала, який той досі стискав у руці.
— Ти обрав невдалу компанію, — сказав Ранд до чоловіка.
Розвернувши мерина, він пришпорив його й погнав коня шаленим галопом у ніч. До Тіра було ще далеко, але він мав намір дістатися туди най-коротшим шляхом, — навіть якщо йому доведеться загнати коня до смерті чи викрасти нового. Я покладу цьому край. Глузуванням. Цькуванню. Покінчу з цим. Калландор. Він кликав його.
РОЗДІЛ 37
КАЙРЕН У ВОГНІ
Еґвейн граційно кивнула у відповідь на шанобливий уклін члена екіпажу, що босоніж почовгав повз неї, аби напнути мотузку, що і так здавалася напнутою, — або ж, можливо, щоб трохи направити одне з великих квадратних вітрил. Коли він повертався назад, до кругловидого капітана, який стояв поруч з кермовим, то вклонився знову, і вона кивнула ще раз, перш ніж зосередити свою увагу на вкритому лісом березі Кайрену, відділеному від «Блакитного журавля» менш ніж двадцятьма спанами води.
Селище пробігало повз, — чи, точніше, те, що від нього залишилося. Половина будівель перетворилася на тліючі купи щебеню з димоходами, що стирчали з руїн. В інших будинках двері розхитував вітер, а уламки меблів, шматки одягу та домашнього начиння валялися на брудній вулиці, наче їх викинули як сміття. У селищі не було жодної живої істоти, окрім виголоднілого собаки, який не зважав на корабель, що пропливав повз, а тоді зник за зруйнованими стінами чогось схожого на корчму. Еґвейн ніколи не могла дивитися на таке без нудоти, що зароджувалася в животі, хоча вона й намагалася зберегти спокій, який, як вона вважала, мусив бути властивим справжній Айз Седай. Але це не дуже допомагало. За селищем широкий стовп диму здіймався у небо. Три чи чотири милі звідси, як їй здавалося.
Це був не перший стовп диму, який вона бачила відтоді, відколи річка Еринін почала омивати берег Кайрену, — і не перше таке селище. Принаймні цього разу не було видно тіл. Інколи капітан Еллісор мусив наблизити корабель до берега через мілини — він сказав, що вони зміщуються в цій частині ріки — однак, як би близько вони не підпливали, вона не бачила жодної живої душі.
Селище й димовий стовп уже зникли позаду корабля, однак тепер можна було побачити попереду інший, вдалині від ріки. Ліс рідішав; ясен, мирт і чорна бузина змінювалися вербами, ялинами та чорним дубом, — і ще чимось, чого вона не розпізнала.
Вітер торсав її плащ, але вона дозволила йому пронизувати вбрання, щоб мати змогу відчути холодну свіжість повітря та волю носити коричневий замість будь-чого білого, — хоча це був і не найкращий варіант. І все ж сукня та плащ були добре пошиті й сплетені з найкращої вовни.
Ще один матрос пройшов повз, вклонившись їй. Вона заповзялася вивчити хоч щось із того, що вони робили; їй не подобалося відчуття необізнаності. Капітан і більшість екіпажу народилися у Тар Балоні, тож її перстень з Великим Змієм на правій руці змушував їх вклонятися їй.