Вона виграла суперечку з Найнів, — хоча Найнів була впевнена, що вона єдина з них трьох мала достатньо дорослий вигляд, аби люди вірили, що вона — Айз Седай. Але Найнів помилялася. Хоч Еґвейн була готова визнати, що вони з Елейн відчули на собі здивовані погляди, коли підіймалися на борт «Блакитного журавля» того вечора в Південній гавані, а капітан Еллісор підняв брови ледь не до лінії, де мало б починатися волосся на голові, якби воно у нього було. Проте він почав усміхатися й кланятися.
— Яка честь, Айз Седай. Три Айз Седай, що подорожують на моєму судні? Велика честь. Обіцяю швидку поїздку, — куди ви забажаєте. І жодних проблем з розбійниками Кайрену. Я більше не буду наближатися до того берега річки. Якщо, звісно, ви не забажаєте цього, Айз Седай. Андорські солдати утримують кілька міст в Кайрені. Така честь, Айз Седай.
Його брови знову здійнялися, коли вони попросили лише одну каюту — навіть Найнів не хотіла вночі залишатися сама, якщо не було такої необхідності. Капітан сказав, що кожна може отримати каюту без додаткової оплати, — адже інших пасажирів у нього немає, його вантаж уже на борту, і, якщо Айз Седай мають термінову справу у низов’ях річки, він не буде чекати навіть години заради тих, хто, можливо, захоче переправлятися з ними. Вони знову відповіли йому, що однієї каюти цілком достатньо.
Чоловік отетерів, і з його виразу обличчя було очевидно, що він не розуміє, що відбувається, — але Чін Еллісор народився та зростав у Тар Балоні, тож був не з тих, хто перепитуватиме Айз Седай, коли вони вже висловили свої побажання. Навіть якщо дві з них мають дуже юний вигляд, — ну що ж, значить, деякі Айз Седай юні.
Покинуті руїни зникли позаду Еґвейн. Стовп диму наблизився, і щось схоже на ще один бовваніло ще далі від річкового берега. На зміну лісу прийшли трав’янисті схили, всіяні заростями. Дерева, що розпускаються весною, зараз квітли дрібненьким білим цвітом — це був сніжноягідник; на цукроягіднику ж квіти були яскраво-червоними. Одне з дерев, назви якого вона не знала, вкривали круглі білі квіти завбільшки як дві її долоні. Де-не-де повзуча дика троянда проклала свої жовті або білі смуги поміж пишне зелене листя на гілках та червонуваті молоді пагони. Такий разючий контраст із попелом і щебенем радував око.
Еґвейн хотіла, щоб зараз поруч з нею була справжня Айз Седай, яку можна було б розпитати. І якій можна довіряти. Вона злегка провела пальцями по своїй торбині, всередині котрої відчувався закручений перстень-тер’ангріал.
Дівчина використовувала його щоночі, — окрім двох останніх, після відплиття з Тар Валона. І щоразу він спрацьовував по-різному. О, вона завжди опинялася в Тел’аран’ріоді, — але єдиною сякою-такою користю з цього було те, що вона знову відвідувала Серце Каменя. Проте щоразу — без Силві, яка могла б їй щось розповісти. Про Чорну Аджу не було нічогісінько.
Її сни без тпер’ангріала заповнювали образи, що більше нагадували проблиски Невидимого світу. Ранд тримав меча, що палав, як сонце; вона заледве могла розгледіти, що це був меч; заледве могла розібрати, що це взагалі був Ранд. Юнак погрожував дюжиною способів, — і жоден з них ні на крихту не був реальним. В іншому сні Ранд стояв на величезній дошці для гри в камінці; чорне та біле каміння було завбільшки з валуни, і він ухилявся від жахливо великих рук, що пересовували їх і, схоже, намагалися розчавити його. Це могло щось означати. І мало б, — але окрім того, що Ранду хтось загрожує — чи навіть двоє осіб, у чому Еґвейн була впевнена, — окрім цього вона більше нічого не знала. Я не можу допомогти йому зараз. У мене е власний обоє ’язок. Я навіть не знаю, де він, — окрім того, що він напевне за п'ятсот ліг звідси.
їй снився Перрин з вовком, соколом і яструбом — сокіл і яструб боролися, — Перрин, який тікав від когось смертельно небезпечного, Перрин, що добровільно ступав у прірву на краю стрімчака зі словами: «Так має бути. Я повинен навчитися літати, перш ніж сягну дна». Був сон і про аїльця, — і їй здавалося, що він теж пов’язаний з Перрином, але вона не була впевнена. І сон про Мін, що потрапила до сталевої пастки, але якимось чином проходила крізь неї, навіть цього не помічаючи. І про Мета також були сни. Про Мета за грою в кості, що обертаються навколо нього, — їй здавалося, вона знала, звідки цей сон. Про Мета, якого переслідував чоловік, якого там не було, — вона досі не могла цього збагнути; начебто там був чоловік, що стежив за ним, або, може, й кілька, — але дивним чином там не було нікого. Про Мета, що відчайдушно їде до чогось невидимого, розташованого десь далеко. Про Мета з жінкою, що, здавалося, кидалася феєрверками. Вона припускала, що жінка — ілюмінаторка, але в цьому було не більше сенсу, ніж у всьому іншому.