— ...добрих п’ятнадцять миль до наступного селища на березі Андору, Айз Седай, — і щонайменше п’ять чи шість миль вниз по річці на березі Кайрену. Андорські солдати утримують його, — це правда, але вони не контролюють милі звідси туди! — Він витер обличчя так, наче по ньому стікав піт.
— Затонулий корабель, — сказала Найнів своїм подругам. — Капітан вважає, що це — робота річкових розбійників. Він хоче спробувати відкотити його назад за допомогою весел. Але малоймовірно, що це спрацює.
— Корабель йшов на великій швидкості під час зіткнення, Айз Седай. Я поспішав заради вас. — Еллізор ще дужче потер лице. Еґвейн зрозуміла, що він боявся, що Айз Седай дорікатимуть йому. — Ми добряче застрягли. Але я впевнений, що судно не протікає, Айз Седай. Тож немає причин для хвилювання. Ми зачекаємо на інший корабель. Дві групи веслярів визволять нас. Немає потреби вам висаджуватися на берег, Айз Седай. Присягаюся Світлом.
— Ти хочеш покинути корабель? — спитала Еґвейн. — Гадаєш, це мудра ідея?
— Звісно, так!.. — Найнів зупинилася й наморщила носа. Еґвейн відповіла їй спокійним поглядом. Найнів продовжила спокійніше, але все ще напружено: — Капітан сказав, що може минути година, перш ніж інше судно пропливатиме повз. З достатньою кількістю весел. Чи день. Чи, може, два. Гадаю, ми не можемо витрачати стільки часу на очікування. Ми можемо дійти до цього селища — як ви його назвали, капітане? Джурин? — ми можемо дійти до Джурина за дві години — чи й менше. Якщо капітан Еллізор звільнить свій човен так швидко, як він на це сподівається, то ми зможемо знову піднятися на борт. Він каже, що зупиниться подивитися, чи ми там. Якщо йому не вдасться звільнитися, ми зможемо взяти корабель від Джурина. Можливо, там навіть буде корабель, який чекатиме на пасажирів. Капітан каже, що торговці зупиняються там через андорських солдат. — Вона глибоко зітхнула, але її голос звучав усе більш напружено. — Я достатньо добре пояснила причини? Вам треба ще?
— Мені зрозуміло, — швидко сказала Елейн, щоб випередити Еґвейн. — Це хороша ідея. Ти ж теж гадаєш, що це хороша ідея, чи не так, Еґвейн?
Еґвейн похмуро кивнула.
— Гадаю, що так.
— Але, Айз Седай, — запротестував Еллізор, — пливіть хоча б до андор-ського берега. Війна, Айз Седай. Розбійники, різноманітні головорізи, — та й солдати не кращі. Уламки під нашим носом чудово демонструють, які там люди.
— Ми не бачили жодної живої душі на боці Кайрену, — сказала Найнів, — та й у будь-якому разі ми далеко не беззахисні, капітане. І ми не будемо йти п’ятнадцять миль, коли можемо пройти лише шість.
— Авжеж, Айз Седай, — Еллізор тепер справді спітнів. — Я не мав на увазі... Звісно, ви не беззахисні, Айз Седай. Я не це мав на увазі.
Він відчайдушно протер обличчя, однак воно все одно блищало.
Найнів розтулила рота, подивилась на Еґвейн — і, схоже, змінила те, що хотіла сказати.
— Я спущуся по свої речі, — сказала вона в простір між Еґвейн та Елейн, а тоді розвернулася до Еллізора. — Капітане, підготуйте човен.
Він уклонився й поквапився геть іще до того, як вона розвернулася до люка. Капітан дав усі необхідні розпорядження ще до того, як Найнів спустилася вниз.
— Коли одна з вас каже: «вгору», — пробурмотіла Елейн, — інша каже: «вниз». Якщо ви не припините, ми не доїдемо до Тіра.
— Ми доїдемо до Тіра, — сказала Еґвейн. — Коли Найнів нарешті усвідомить, що вона більше не Мудриня. Ми всі, — вона не сказала посвячені: двоє чоловіків квапилися повз, — рівні тепер.
Елейн зітхнула.
За короткий відтинок часу човен доправив їх до берега, і вони стояли там, обвішані торбами, тримаючи в руках дорожні палиці, а на спинах — клунки зі своїми речами. їх оточували трав’янисті пагорби з розкиданими по них гайками, а за кілька миль від ріки на віддалених пагорбах ряснів ліс. Веслярі на «Блакитному журавлі» викрешували піну на воді, але так і не змогли зрушити корабель з місця. Еґвейн розвернулася й рушила на південь, не подивившись іще раз на корабель, — перш аніж Найнів змогла проявити ініціативу.
Коли інші наздогнали її, Елейн докірливо подивилася на неї. Найнів йшла, дивлячись прямо перед собою. Елейн розповіла Найнів, що Еґвейн сказала про Мета й Сірого Чоловіка, але старша подруга вислухала її мовчки і, не сповільнюючи кроків, сказала:
— Йому доведеться потурбуватися про себе самому.
Через деякий час дочка-спадкоємиця покинула спроби розговорити інших двох, і всі вони йшли мовчки.
Густі зарості чорного дуба й верби уздовж річкового берега незабаром приховали «Блакитного журавля». Вони не йшли крізь гаї, якими б малими ті не були, — адже тіні під їхніми гілками могли щось приховувати. Кілька низьких кущів росли між заростями тут, поблизу від ріки, — але вони були надто ріденькі для того, щоб там могла сховатися навіть дитина, вже не кажучи про розбійника.