Незабаром Ранд озирнувся і подивився на нього.
— Як гадаєш, з Метом все гаразд? Коли я востаннє його бачив, він був дуже хворим.
— Гадят, він одужав. — Мабуть, він уже в Тар Балоні. Там його зці' лять. А Найнів та Е/вейн вбережуть від халеп. Еґвейн і Найнів, Ранд і Мет, і Перрин. Усі п’ятеро — з Емондового Лугу, що в Межиріччі. Мало хто приїжджав у Межиріччя, крім поодиноких крамарів і торговців, які щороку закуповували вовну й тютюн. І майже ніхто Межиріччя не покидав. Допоки Колесо не обрало своїх та’веренів, і п’ять найзвичайнісіньких сільських жителів вже не могли лишатися там, де вони були. І не могли залишатися тими, ким були.
Ранд кивнув і замовк.
— Останнім часом, — мовив Перрин, — я ловлю себе на думці, що хотів би, як і раніше, займатися ковальством. А ти... Ти хотів би залишитися пастухом?
— Обов’язок, — пробурмотів Ранд. — Смерть легша від пір’їнки, обов’язок — важчий від скелі. Так кажуть у Шайнарі. Морок заворушився. Наближається Остання битва. Відроджений Дракон повинен зійтися в Останній битві з Мороком, — інакше Тінь покриє світ. Колесо Часу зламається. А кожна Епоха переінакшиться під Морока. І проти цього всього лише я. — Він зайшовся безрадісним сміхом, від якого здригалися його плечі. — Виходить, я мушу виконати обов’язок, бо більше нікому?
Перрин стривожено засовався. Рандів сміх колов так, що аж мороз пішов поза шкірою.
— Як я розумію, ти знову сперечався з Морейн. Про те саме?
Ранд глибоко зітхнув.
— Ми постійно сваримося через одне й те саме. Вони там унизу, на Ел-мотській рівнині, і лише Світло знає де ще. їх сотні. Тисячі. Вони підтримали Відродженого Дракона, бо я підняв це знамено. Бо дозволив назвати себе Драконом. Я не мав іншого виходу. А зараз вони гинуть. Б’ються, шукають і моляться на того, хто повинен був їх вести. Гинуть. А я сиджу тут у безпеці, оточений горами, усю зиму. Я... завинив перед ними...
— Гадаєш, мені це подобається? — Перрин роздратовано похитав головою.
— Ти виконуєш все, що вона скаже, — мовив Ранд. — Ти ніколи не сперечаєшся з нею.
— А що дали тобі ці суперечки? Ви сварилися усю зиму, а ми всю зиму просиділи тут, наче опудала.
— Бо вона має рацію, — Ранд знову засміявся крижаним сміхом. — Спопели мене Світло, але вона слушно міркує. Вони розкидані невеликими групами по усій рівнині між Тарабоном і Арад Доманом. Якщо я очолю котрусь із них, білоплащники, доманська армія і тарабонці розчавлять їх, немов мурах.
Збитий з пантелику Перрин ледь не розсміявся:
— Якщо ви дійшли згоди, — то чому, о Світло, ви весь час гризетеся?
— Треба ж мені щось робити. Інакше я... Я лусну, як переспіла диня.
— Що робити? Якщо ти прислухаєшся до всього, що каже Морейн, і ми...
Ранд не дав йому закінчити нарікання на те, що вони тут сидітимуть вічно.
— Морейн каже... Морейн каже! — Ранд виструнчився й обхопив голову руками. — Морейн багато чого говорить. Морейн каже, що я не зобов’язаний долучатись до людей, які гинуть на мою честь. Морейн каже, що я зрозумію свій наступний крок, коли Візерунок підштовхне мене до цього. Морейн каже! Але вона ніколи не говорить, як я це зрозумію. О ні! Вона не знає цього. — Він опустив руки й повернувся до Перрина — голова схилена, а погляд гострий: — Інколи я почуваюся тіренським жеребцем, якого вчать, куди ступати. У тебе було колись таке відчуття?
Перрин провів рукою по своєму розкошланому волоссі.
— Я... Що б нас не штовхало чи затягувало, я знаю, хто наш ворог, Ранде.
— Ба’алзамон, — тихо промовив Ранд давнє ім’я Морока. У перекладі з мови траллоків — Серце Темряви. — І я маю зійтися з ним у бою, Перрине. — Він заплющив очі й скривився чи то в посмішці, чи то від болю. — Врятуй мене Світло, — інколи я хочу, щоб усе вже відбулося і з цим було покінчено, а інколи... Скільки разів у мене ще вийде... Світло, воно так тисне. А якщо я не зможу... Якщо...
Земля під ногами затрусилася.
— Ранде?! — схвильовано іукнув Перрин.
Ранд здригнувся. Попри озноб, на його обличчі проступив піт, але очі залишалися міцно заплющеними.
— О Світло, — застогнав він, — воно так тисне.
Несподівано земля під Перрином задвигтіла, а долиною пронісся глухий гуркіт. Здавалося, що твердь вислизає з-під ніг. Юнак впав — чи це земля підскочила. Долина затрусилася так, мовби величезна рука з небес намагалася вирвати її з гір. Він вчепився в ґрунт, поки поштовхи силкувалися підкинути його, немов м’ячик. Каміння перед його очима підскакувало вгору, здіймався хвилями пил.