— Краще переймайся тим, аби Адден повірив тобі, що ти бачив ті кільця, перш аніж наважився, — сказав інший чоловік. — Упевнений, що йому потрібен добрий вантаж, а не жінки.
Перший чоловік пробурмотів щось грубе про те, що Адден може зробити з дірявими човнами — й вантажами також.
Вона розплющила очі. Сріблясті плями танцювали у неї перед очима; їй здавалося, що вона зараз впаде на землю, що хиталася під її головою. Однак Еґвейн була прив’язана до спини коня, зап’ястя й щиколотки були зв’язані мотузкою, що йшла під животом, а волосся звисало донизу.
Було ще світло. Дівчина витягнула шию, щоб роззирнутися. Її оточувало стільки грубо вдягнених вершників, що вона не могла побачити, чи схопили також Найнів та Елейн. Деякі чоловіки носили частини обладунків: побитий шолом, пом’ятий нагрудник, куртку, прошиту металевими лусками, — але більшість мали лише каптани, не чищені місяцями, — якщо їх узагалі колись чистили. Судячи із запахів, ці чоловіки також місяцями і не милися. В усіх на ременях або на спинах висіли мечі.
Гнів охопив її, і страх, але найбільше — розпечена лють. Я не буду бранкою. Не буду зв'язаною! Не буду! Еґвейн досягла саїдар, і біль ледь не розколов її голову; вона ледь стримала стогін.
Кінь зупинився на мить від вигуків; скрипнули іржаві петлі, й тоді вони проїхали трохи вперед, де чоловіки почали спускатися з коней. Коли чоловіки розступилися, вона змогла щось побачити. їх оточував частокіл з колод, зведений довкола великого круглого кургану. Охоронці зі стрілами стояли на дерев’яному підвищенні, достатньо високому, щоб дивитися поверх колод із грубо обтесаними краями. Один низький зруб без вікон виглядав так, наче його побудували на купі багна попід стіною. Інших споруд, окрім кількох прилеглих навісів, не було. Окрім чоловіків і коней, які щойно приїхали, решта простору відводилась багаттям для їжі, прив’язаним коням та ще більшій кількості немитих чоловіків. їх було щонайменше сто. Замкнені в клітках кози, свині й кури пищали, хрюкали і квоктали, і ці звуки зливалися з лайливими вигуками й реготом, і все разом створювало шум, який проймав болем її голову.
Еґвейн знайшла поглядом Найнів та Елейн, прив’язаних до коней без сідла, як і вона. Ніхто з них не ворушився; кінчик коси Найнів волікся по грязюці, коли її кінь рухався. Маленька надія щезла; якби хтось був на волі, то допоміг би іншим утекти. Світло, я не можу знову стати бранкою. Не можу. Вона знову обережно спробувала досягти саїдар. Цього разу біль був не такий сильний — так, наче їй хтось кинув камінь у голову — але вона зруйнувала порожнечу ще до того, як подумала про троянду.
— Одна очуняла! — панічно закричав чоловік.
Еґвейн намагалася вільно повиснути й мати незагрозливий вигляд. Як, заради Світла, я можу мати загрозливий вигляд, якщо прив'язана, наче мішок їжі! Згоріти мені, я повинна виграти час. Мушу!
— Я не зашкоджу вам, — сказала вона спітнілому чолов’язі, що підбіг до неї. Точніше, намагалася сказати. Вона не знала, скільки встигла сказати перед тим, як щось важке вдарило її по голові, — й пітьма накрила її хвилею нудоти.
Наступного разу прокидатися було легше. Її голова досі боліла, але не так, як раніше, — хоча думки, здавалося, розбігалися навсібіч. Принаймні мій шлунок не... Світло, краще не думати про це. У роті відчувався присмак кислого вина й чогось гіркого. Смужки світла від ліхтарів пробивалися крізь горизонтальні щілини в недбало зробленій стіні, але вона лежала в темряві, на спині. Схоже, на грязюці. Двері, здавалося, теж були припасовані невміло, але мали масивний вигляд.
Еґвейн з зусиллям піднялася на руки й коліна — і здивувалася, зрозумівши, що не зв’язана. Окрім однієї стіни з неочищених колод, всі інші були зроблені з грубого каменю. Світло зі щілин падало на Найнів та Елейн, які лежали на багнюці. На обличчі дочки-спадкоємиці була кров. Жодна з них не ворушилася, якщо не зважати на груди, які підіймалися й опускалися в такт їхньому диханню. Еґвейн завагалася: розбудити їх негайно, — чи подивитися, що там, по той бік стіни. Лиш одним оком, подумала вона. Я маю побачити, хто нас охороняє, перш аніж розбуджу їх.
Вона переконувала себе, нібито вирішила так не через те, що злякалася, що не зможе розбудити подруг. Коли дівчина приклала око до однієї зі щілин біля дверей, то подумала про кров на обличчі Елейн — і спробувала пригадати, як саме Найнів зцілила Дайлін.
Сусідня кімната була великою — мабуть, це решта зрубу, який вона бачила; без вікон, але яскраво освітлена золотими й срібними лампами, що звисали з гачків на стінах; із високою стелею, теж зробленою з колод. Каміна не було. На втрамбованій брудній долівці фермерські столи й стільці стояли впереміш із позолоченими скринями, інкрустованими слоновою кісткою. Килим з вишитими павичами лежав біля величезного ліжка з балдахіном, із вигадливо різьбленими й позолоченими стовпцями, де були накидані брудні ковдри й покривала.