Рухаючись колом, вони стукали своїми списами по схованих маленьких щитах. Трам-трам-ТРАМ-трам... трам-трам-ТРАМ-трам... трам-трам-ТРАМ-трам. Мерддраали оберталися разом з ними; обличчя без очей здавалися невпевненими й тривожними через те, що страх, що вселяв їхній погляд кожній людині, не зачіпав їхніх теперішніх супротивників.
— Потанцюй зі мною, Людино Тіні, — раптом вигукнув один аїлець насмішкувато. Голос у нього був юнацький.
— Потанцюй зі мною, безокий. — Тепер це була жінка.
— Потанцюй зі мною.
— Потанцюй зі мною.
— Гадаю, — сказала Найнів, випроставшись, — час настав.
Вона розчахнула двері, й троє оточених сяйвом жінок ступили вперед.
Здавалося, що для мерддраалів перестали існувати аїльці, а для аїльців — мерддраали. Аїльці витріщилися на Еґвейн та інших поверх своїх серпанків так, наче не розуміли, що саме побачили; вона почула, як одна жінка важко вдихнула. Погляд безоких мерддраалів був іншим. Еґвейн практично відчувала їхнє усвідомлення власної смерті тепер; напівлюдки знали, що жінки сягнули Істинного Джерела, коли дивилися на них. Вона також була впевнена, що відчуває їхню жагу її смерті так, наче своєю вони могли купити її, і навіть дужче бажання відділити її душу від тіла, зробити з обох цяцьки для Тіні, бажання...
Вона тільки-но увійшла в кімнату, — а здавалося, що витримує їхній погляд протягом годин.
— Я більше не можу тримати це, — прогарчала вона й випустила потік Вогню.
Полум’я спалахнуло в трьох мерддраалах, струменіючи у всіх напрямках, — і вони тріщали, немов їхні кістки пропустили через м’ясорубку. Тієї миті вона забула, що не сама, що поруч з нею Елейн і Найнів. Навіть коли полум’я поглинуло напівлюдків, здавалося, що саме повітря штовхає їх докупи, скидаючи у вогняну кулю; темрява поступово зменшувалась. їхні крики пронизали хребет Еґвейн, і з рук Найнів вирвалося щось — тонкий струмінь білого світла, порівняно з яким денне світло було темрявою, струмінь вогню, порівняно з яким розплавлений метал був холодним, — що з’єднало її руки з мерддраалами. І вони зникли, наче їх ніколи там і не було. Найнів злякано відскочила, і сяйво довкола неї згасло.
— Що... що це було? — спитала Елейн.
Найнів похитала головою; вона мала такий же приголомшений вигляд, як і Елейн.
— Я не знаю. Я так сердилась, так боялася через те, що вони хотіли... Я не знаю, що це було.
Погибельний вогонь, подумала Еґвейн. Вона не знала, чому так подумала, — але була цього певна. Неохоче вона змусила себе відпустити саїдар; змусила її відпустити себе. Вона не знала, що було важче. Я не побачила, як вона це зробила!
Аїльці відкрили обличчя. Надто квапливо, подумала Еґвейн, — так, наче хотіли сказати їй та іншим, що вони більше не готові битися. Троє з них були чоловіками; найстарший мав чимало пасем сивини в темно-рудому волоссі. Усі були високими, — що молоді, що старші; усі мали цю спокійну впевненість в очах, цю небезпечну грацію в рухах, що для Еґвейн здавалася схожою на ту, що в Охоронця; смерть сиділа у них на плечах, але вони знали це — і не боялися. Однією з жінок була Ав’єнда. Крики й вигуки надворі ущухли.
Найнів рушила до полеглих аїльців.
— Нема потреби, Айз Седай, — сказав старший чоловік. — їх вразив клинок Людини Тіні.
Найнів все ж нахилилася, щоб перевірити кожного. Вона скидала їхні серпанки, щоб відкотити повіки й перевірити пульс на горлі. Коли вона підвелася від другого, її обличчя зблідло. Це була Дайлін.
— Спопели вас вогонь! Спопели вас вогонь! — Було незрозуміло, мала вона на увазі Дайлін, чи сивого чоловіка, чи Ав ’єнду, чи всіх аїльців. — Я не для того її зцілила, щоб вона так загинула!
— Смерть прийде до всіх нас, — почала Ав’єнда, однак враз змовкла, коли Найнів повернулася до неї. Аїльці перезирнулися, немовби невпевнені, чи не зробить дівчина з ними те ж саме, що й з мерддраалами. В їхніх очах був не страх, — лише усвідомлення.
— Сталь Людини Тіні вбиває, — мовила Ав’єнда, — вона не ранить.
Старший чоловік подивився на неї з легким подивом. Еґвейн вирішила, що, яків Лана, у цього чоловіка посмикування повік було все одно що для інших — вияви відвертого подиву. І Ав’єнда додала:
— Вони мало знають про деякі речі, Руарку.
— Пробачте, — сказала Елейн рівним голосом, — що ми втрутилися у ваш... танок. Можливо, не слід було вас переривати.
Еґвейн здивовано поглянула на неї, — а тоді зрозуміла, що вона робить. Заспокоює їх і дає можливість Найнів охолонути.
— Ви чудово справлялися, — сказала вона. — Можливо, ми образили вас своїм втручанням.