— Ранде! — Його зойк розчинився в гуркітливому ревищі.
Ранд стояв із закинутою головою; його очі все ще були заплющені. Схоже, він не відчував поштовхів, що хилили його тіло то в один бік, то в інший. Він не втрачав рівноваги, як сильно б його не підкидало. Попри безнастанні підземні поштовхи, Перрину здавалося, що на обличчі Ранда застигла сумна посмішка. Дерева гойдалися, і раптом мирт розколовся навпіл; одна частина стовбура впала за три кроки від Ранда. Юнак не помітив цього, — як не помічав і всього іншого.
Перрин щосили намагався глибоко вдихнути:
— Ранде! Заради Світла, Ранде! Зупинись!
Все заспокоїлось так само несподівано, як і розпочалося. Відчахнута гілка хирлявого дуба з гучним луском упала додолу. Перрин, відкашлюючись, повільно звівся на ноги. У повітрі завис пил, маленькі часточки якого виблискували у призахідному сонці.
Ранд дивився в нікуди; його груди здіймалися так, начебто він пробіг десять миль. Такого ніколи не траплялося раніше, — як і чогось бодай схожого.
— Ранде, — обережно мовив Перрин, — що це?..
Юнак все ще дивився кудись вдалину:
— Вона завжди там. Кличе мене. Тягне мене. Саїдін. Чоловіча половина Істинного Джерела. Іноді я не можу стриматись. — Він ворухнувся, ніби зриваючи щось у повітрі, а потім поглянув на стиснутий кулак. — Я відчуваю зіпсутість іще до того, як торкнуся її. Зіпсутість Морока — наче тонкий плащ мерзоти, що прагне сховати Світло. Мене вивертає, але я не можу собі зарадити. Не можу! Інколи я простягаю руку, — але хапаю лише повітря. — Він розтиснув кулак і гірко засміявся: — А якщо це трапиться під час Останньої битви? А якщо я простягну руку — і нічого не схоплю?
— Ну, тоді ти точно щось та й ухопиш, — хрипко сказав Перрин. — Що ти взагалі робив?
Ранд роззирнувся навколо, мовби вперше побачив усе це: повалені мирти, зламане гілля. Однак Перрин зрозумів, що шкоди було завдано не так вже й багато. Він очікував побачити тріщини в землі. Навіть стіна лісу видавалася майже неушкодженою.
— Я не хотів цього. Знаєш, як це буває: хочеш відкрити кран бочки, а натомість вириваєш його. Це... переповнює мене. Воно мало пролитися, щоб я не вибухнув, проте... Я не хотів цього.
Перрин похитав головою. Нема сенсу говорити йому, щоб він намагався контролювати це. Він знає про те, що чинить, не більше за мене.
— Достатньо і тих, хто прагне твоєї смерті — і нашої також. Тому не варто виконувати їхню роботу за них.
Здавалося, Ранд пропускав усе повз вуха.
— Нам краще повернутися до табору. Уже сутеніє. І не знаю як ти, а я голодний.
— Що? А, йди, Перрине. Я побуду на самоті. Я хочу знову трохи побути сам.
Спершу Перрин завагався, але потім відвернувся й попрямував до тріщини в скелі. Він зупинився, коли Ранд знову заговорив:
— Ти бачиш сни? Добрі сни?
— Іноді, — сторожко відповів юнак. — Я мало пам’ятаю з того, що бачу.
Його вчили контролювати свої сновиддя.
— Вони завжди там, у снах, — прошепотів Ранд ледь чутно. — Можливо, вони нам щось говорять. Щось правдиве.
Він замислився.
— Вечеря стигне, — сказав Перрин, але Ранд цілковито поринув у свої думки.
Врешті-решт Перрин розвернувся й залишив його на самоті.
РОЗДІЛ 3
ВІСТІ З РІВНИНИ
Частину проходу оповила тінь, яку кидала обвалена через поштовхи стіна з протилежного боку. Він сторожко вдивлявся в пітьму, повільно йдучи донизу, — але скеля, схоже, стояла непорушно. Поколювання в потилиці знову повернулося — сильніше, ніж раніше. Ні, щоб я згорів! Ні! Свербіж минув.
Коли він опинився над табором, западина мерехтіла чудернацькими тінями надвечірнього сонця. Морейн стояла біля своєї хатини, вдивляючись у тріщину. Перрин зупинився. Це була вродлива струнка жінка з темним волоссям, зростом йому до плечей. Усі жінки Айз Седай, що мали справу з Єдиною Силою, не змінювалися з плином часу. Він не міг визначити, скільки їй років. Шкіра Морейн була занадто гладенькою, щоб назвати її старою, а темні очі дивились надто мудро як для юної. Її сукня з темно-синього шовку пожмакалась і запорошилась, а із завжди охайної зачіски вибивалися пасемця. На обличчі жінки виднілася пляма бруду.
Він опустив очі. З-поміж усіх у таборі лише Морейн і Лан знали таємницю Перрина, — тож, коли вона дивилася йому прямо в очі, він почувався ні в сих, ні в тих. Його жовті очі... Якось він наважиться запитати її, що саме вона знає. Айз Седай має бути відомо більше, ніж йому. Проте зараз — неслушний час. І, схоже, слушним він не буде ніколи.