— Я допоможу тому, хто може заплатити, — твердо сказав Мет. — Тільки дурні з небилиць роблять щось задарма.
Дві дівчинки рюмсали в мамину спідницю, поки хлопчик змагався зі слізьми. Глибоко посаджені очі жінки на мить зупинилися на Меті, вивчаючи його обличчя, а тоді перейшли до інших; вони мали такий вираз, наче вона теж хотіла б заплакати. Імпульсивно він витягнув жменю монет, що були у нього в кишені, і, не глянувши на них, сунув жінці в руку. Вона здивовано подивилася на золото й срібло у своїй руці — з нерозумінням, що швидко переросло в усмішку, і розтулила рота зі сльозами вдячності на очах.
— Купіть їм щось поїсти, — швидко сказав хлопець і поквапився геть, перш ніж вона змогла щось сказати. Він помітив, що Том дивиться на нього.
— На що ти витріщаєшся? Монети легко з’являтимуться доти, доки я зможу знайти когось, хто любить гру у кості.
Том повільно кивнув, — але Мет був не впевнений, що той зрозумів його правильно. Клятий дитячий плач подіяв мені на нерви, — ось і все. Дурний менестрель, мабуть, тепер думає, що я роздаватиму золото кожному приблуді. Дурень! На якусь мить Мет неохоче замислився: чи останнє слово призначалося Тому, чи йому самому.
Він опанував себе і почав ковзати поглядом по обличчях, не вдивляючись у них, аж поки не знайшов те, що хотів, наприкінці причалу. Солдат без шолома, у червоному мундирі та кірасі скеровував людей у місто. Він мав підстаркуватий вигляд командира, досвідченого лідера десяти чи й більше осіб. Примружившись від призахідного сонця, він нагадував Мету Уно, хоча цей мав обидва ока. Чоловік був майже такий же втомлений, як і люди, яких він підганяв.
— Рухайтесь уперед, — кричав він хрипким голосом. — Ви в біса не можете просто стояти тут. Рухайтеся уперед. До міста.
Мет став просто поруч з солдатом і натягнув посмішку.
— Пробачте, капітане, ви не підкажете, де я молу знайти пристойну корчму? І стайню з хорошими кіньми на продаж. Зранку ми вирушаємо у тривалу мандрівку.
Солдат оглянув Мета з голови до ніг, тоді оцінив Тома та його мене-стрельський плащ, — і знову повернуся до Мета.
— Капітане? Що ж, хлопче, тобі потрібен талан Морока, щоб знайти хоч одну стайню, де можна переночувати. Це збіговисько здебільшого спить під парканом. І, якщо ви знайдете коня, якого не пустили на харч, вам радше доведеться битися з його господарем за можливість його придбати.
— їсти коней! — з огидою мовив Том. — Тож все справді так погано на цьому березі ріки? Королева не надсилає їжу?
— Дуже погано, менестрелю. — Здавалося, солдат хоче сплюнути. — Люди перетинають річку швидше, ніж млини перемелюють борошно чи вагони привозять їжу з ферм. Але це не триватиме довго. Уже прийшов наказ. Завтра ми зупиняємо переправу, — а якщо хтось спробує, ми відправимо його назад. — Він похмуро оглянув людей, що товпилися на доці — так, наче це була їхня провина, — а тоді перевів тяжкий погляд на Мета. — Ви займаєте місце, мандрівники. Рухайтеся вперед. — Його голос знову посилився до крику, спрямованого на тих, хто не чув. — Рухайтеся вперед! Ви в біса не можете просто стояти тут! Рухайтеся вперед.
Мет і Том приєдналися до тонкої цівки людей, возів і саней, що рухалася до воріт у міських стінах, і далі — до Аринґіллу.
Головні вулиці були вимощені пласким сірим каменем, але на них тіснилося стільки людей, що важко було побачити цей камінь навіть під своїми ногами. Здавалося, більшість рухалася безцільно, не маючи куди йти. Були й такі, що понуро сиділи на узбіччях вулиці, а також щасливці, що тримали зв’язані речі перед собою чи стискали важливі речі в руках. Мет побачив трьох чоловіків з годинниками й дюжину чи й більше людей зі срібними келихами й тарелями. Жінки притискали до грудей дітей. Бурмотіння заповнило повітря, — низький, безсловесний гул хвилювання. Мет, насупившись, проштовхувався крізь натовп у пошуках знаку, що вказував би на корчму. Будівлі були найрізноманітніші: дерев’яні, кам’яні, одна поруч з одною, з черепичними, шиферними й солом’яними дахами.
— Це не схоже на Морґейз, — сказав Том через деякий час, почасти до себе. Його густі брови опустилися вниз, немов біла стріла, що націлилася на носа.
— Що саме на неї не схоже? — відсторонено спитав Мет.
— Зупинити переправу. Відправляти людей назад. У неї завжди характер був, як блискавка, — але й вона завжди мала добре серце. Особливо щодо бідних і голодних.
Він похитав головою.
Мет побачив вивіску — назва була «Річковик», а біля неї був зображений чоловік без сорочки, що босоніж танцював джигу, — і повернув до неї, за допомогою палиці йдучи навскіс крізь натовп.
— Що ж, це має бути вона. Хто ж іще? Забудь про Морґейз, Томе. У нас попереду — тривалий шлях до Кеймліна. Спершу подивимося, скільки золота вони візьмуть за ніч.