Сіно було здебільшого складене у тюках попід стінами, — але тут було достатньо місця, щоб зробити ліжко, накинувши згори плащ. Том з’явився на вершечку драбини. Він дістав зі шкіряної торбинки дві хлібини й шмат сиру із зеленими прожилками. Господар, якого звали Джерал Флоррі, розлучився з цією їжею за таку суму, за яку в мирний час можна було б купити одного з цих коней. Вони їли, поки дощ тарабанив по даху, і запивали їжу водою зі своїх баклаг, — вина Флоррі не давав за жодну ціну. Коли вони покінчили з їжею, Том витяг кресало, великим пальцем набив довгу люльку тютюном і відхилився, випускаючи дим.
Мет лежав на спині, втупившись поглядом у затінений дах, і думав, чи закінчиться дощ до ранку — він хотів якомога швидше позбутися листа. Раптом у стайні почувся скрип коліс. Підкотившись до краю сінника, хлопець поглянув униз. Сутінки зіустилися ще недостатньо, тож він міг щось розгледіти.
Струнка жінка випросталася, поклавши на землю голоблі візка з високими колесами, який сховала від дощу. Вона стягла плащ і щось пробурмотіла до себе, обтрушуючи з нього воду. Її волосся було заплетене в безліч маленьких кісок, а шовкова сукня — здавалося, вона була блідо-зелена — щедро вишита на грудях. Колись ця сукня була, мабуть, гарною, але тепер вона пом’ялася й забруднилася. Жінка потерла кулаками спину, досі низьким голосом розмовляючи сама з собою, а тоді швидко підійшла до дверей і пильно поглянула на дощ. Жінка поквапливо потягла на себе і зачинила великі двері, зануривши стайню в темряву. Внизу щось зашаруділо, дзенькнуло й хлюпнуло, — і раптом маленький спалах світла розквітнув у ліхтарі в її руках. Вона роззирнулася, знайшла гачок на стійлі, повісила туди ліхтар й зарилася під брезент, що закривав її візок.
— Швидко вона це зробила, — сказав Том з люлькою в зубах. — У такій темряві вона могла б підпалити стайню, викрешуючи вогонь.
Жінка витягла окраєць хліба й почала його гризти — так, наче він був черствим, хоча голод очевидно непокоїв її.
— У нас ще лишився сир? — прошепотів Мет. Том похитав головою.
Жінка почала внюхуватися, і Мет зрозумів, що вона, напевне, відчула тютюновий дим. Він вже був готовий підвестися й оголосити про їхню присутність, — аж раптом двері знову відчинилися.
Жінка зігнулася, готова бігти, коли четверо чоловіків вийшли з-під дощу, скидаючи мокрі плащі, під якими були світлі каптани з широкими рукавами й вишивкою на грудях та мішкуваті бриджі, вишиті аж до ніг. їхнє вбрання було б кумедним, — якби воно було не на кремезних чоловіках із похмурими обличчями.
— Тож, Елудро, — сказав чоловік у жовтому каптані, — ти бігла не так швидко, як думала, га? — У чоловіка був дивний акцент.
— Таммузе, — вимовила жінка як прокляття. — Тобі недостатньо того, що через тебе мене вигнали з гільдії, — хоча це ти напартачив, ти, бичача твоя голова, — а тепер ще й женешся за мною. — У неї була така ж дивна вимова, яків чоловіка. — Гадаєш, я рада тебе бачити?
Той, кого вона назвала Таммузом, засміявся.
— Ти велика дурепа, Елудро, — я завжди це знав. Якби ти просто пішла, то могла б іще довго жити в якомусь тихому місці. Але ж ти не змогла забути наші секрети, так? Ти справді гадала, що ми не почули б, що ти намагаєшся заробити тим, на що має право лише гільдія? — Раптом у його руці з’явився ніж. — Це буде великим задоволенням — перерізати тобі горлянку, Елудро.
Мет зрозумів, що він робить, лише коли встав, вхопився за подвійну мотузку, що звисала зі стелі, і зіскочив із сінника. Згоріти мені, клятому дурню!
Тільки-но ця думка встигла промайнути в його голові, як він уже збив чотирьох чоловіків, немов кеглі. Мотузки вислизнули з його рук, і він упав, перевернувся на підлозі з соломою, розсипаючи навколо монети з кишень, і врешті врізався в стійло. Коли хлопець звівся на ноги, четверо чоловіків уже підвелися. Усі вони тримали ножі в руках. Світлом засліплений дурень! Згоріти мені! Згоріти мені!
— Мете!
Він глянув угору, й Том скинув додолу його палицю. Юнак саме вчасно схопив її на льоту й вибив лезо з кулака Таммуза, а тоді вдарив його гострим кінцем у скроню. Чоловік зігнувся, але інші троє стояли одразу за ним, позаду, — тож Мет за якусь шалену мить доклав усіх зусиль, щоб, обертаючи свою палицю, вибити всі ножі з їхніх рук, вдаряючи по колінах, і по ліктях, і по ребрах, — аж доки не завдав вирішального удару в голову. Коли останній чоловік упав, він подивився на них ще трохи, а тоді підвів погляд на жінку.
— Треба було обрати саме цю стайню, щоб вас тут убивали?
Вона всунула кинджал з тонким лезом у піхви на паску і сказала:
— Я хотіла допомогти, — але боялася, що ви повважаєте мене кимось із цих довбнів, якщо я підійду ближче з клинком у руках. І я обрала цю стайню, бо дощ мокрий, як і я, — а її ніхто не стеріг.